П’яті «Коломийські представлення» – це дев’ять вересневих днів театрального фестивального свята, у які вмістилось багато подій. Але перш за все це п’ятнадцять вистав.
П’ятий фестиваль, перший маленький ювілей проекту. Життя навчило з підозрою відноситись до «торжеств». На театральних заходах помітна тенденція: чим потужніша святкова складова, тим менше уваги приділяють театральній програмі. Мене приваблює, якщо на фестивалі відсутня святкова екзальтація. На ньому ані хазяї, ані гості не забувають, заради чого зібрались разом. Саме такими і є «Коломийські представлення».
Спробую представити фестиваль крізь призму вражень трьох членів експертної групи – режисера та педагога Юрія Мельничука (Рівне), художника Миколи Данька (Київ) та своїх власних.
П’ятий фестиваль трішки змінив формат. Замість журі була група експертів, і відразу після вистави студенти Чернівецького університету опитували кожного з нас, і наші враження того ж вечора з’являлись на сайті Коломийського театру, а вранці – на стилізованій театральній тумбі у фойє театру. Паралельно свої оцінки спектаклю виставляли глядачі, і сумарний бал також оприлюднювався.
Юрій Мельничук:
- Мені ця система видалася цікавою. В мистецтві важко оцінювати, бо все дуже суб’єктивно. Такая система оцінок оживила сам процес фестивалю. І глядачі, і участники фестивалю йшли до тумби, бо цікаво порівняти свої враження з тим, як сприйняли виставу інші. Там, до речі, думки часто були діаметрально протилежні, що робило порівняння ще більш цікавим. Іноді середній бал, який виставлявся за підрахунками глядацьких оцінок, трошки дивував: прочитаєш думки експертів – до вистави багато запитань, а глядачі оцінили роботу високо…
Для маленького глядача
Одне з постійних гасел фестивалю: «Коломийські представлення» – свято для всіх глядачів. Цього року теж не відступили від традиції: у програмі були дві дитячі вистави. Обидві дуже сподобались маленьким коломиянам і це головне. Враження дорослих глядачів були не такими однозначними.
Львівський театр ім. Лесі Українки показав виставу «Великі подвиги маленького Ріккі-Тіккі-Таві» за Кіплінгом (автор інсценізації, режисер – Л.Колосович).
Юрій Мельничук:
- Як театр ставить дитячі спектаклі, такого глядача він і має за п’ять-шість років. І ті театри, які серйозно ставляться до дитячих постановок, перемагають, виховуючи свого глядача.
У театрі Людмили Колосович унікальна ситуація: більшість трупи – студенти. Вони одним крилом в театрі, а другим – в університеті, вони ще вчаться. Так і оповідання Кіплінга виконує обидві функції – і педагогічну, і мистецьку. Режисер «ставить рахунок»: вимагає від акторів створення характерів, вміння працювати в певній стилістиці. Мені сподобалось, що актори пластичні, і це використовується у виставі на повну. Вони виразні, добре відчувають музику, можуть співати, танцювати, добре рухаються. І видно, що вистава знаходиться в роботі. В цьому театрі після прем’єри спектаклі відслідковуються режисером, виставу підтримують в робочому стані, уточнюють акценти в характерах. Це дуже приємно та перспективно і для акторів, і для формування обличчя театру. Головне – тримати цих дітей, майбутніх акторів, не знижувати їм планку.
А головне – що маленькі глядачі дивились виставу із задоволенням, реагували жваво.
Цей театр – постійний учасник коломийського фестивалю, і ми бачимо, що молода за віком театру і віком акторів трупа робить свою справу з захопленням і чесно. Це приваблює. І цілком природньо, що маленький глядач з захопленням реагує на захоплену гру на сцені. Моє невеличке «але» стосується тривалості спектаклю. Чи то подій у сюжеті оповідання Кіплінга не вистачає на більш ніж годинну виставу, а може, питання вирішила б більш насичена, фантазійна пластика (хореограф О.Мартинюк). Так чи інакше, а вистава відчувалась трошки затягнутою.
Казку «Івасик-телесик» А.Шияна (режисер А.Цибульський) показав Коломийський театр ім. І.Озаркевича.
Юрій Мельничук:
- Як і львів’яни, коломияни дбають про свого майбутнього глядача: серйозно ставляться до постановки дитячих вистав. Там і сценографія, і костюми цікаві, ігрові. Були достойні акторські роботи, зокрема актриса Надія Комарова, яка виконувала роль Баби Яги, дуже цікаво працювала. Але не все, що відбувалось на сцені, було логічно. Наприклад, виходить мати Івасика, а він з двома друзями, і таке враження, що вона не бачить їх, спілкується тільки з сином, якби він тут був один. Мені здається, це огріхи драматургії. Може, треба було режисерськи щось добавити, підпрацювати.
Але загалом театр пристойно віглядав у цій виставі. Молоді актори пластичні, співучі. Співали вживу, як і має бути в театрі. Дитяча публіка реагувала дуже жваво, було видно, що дітлахи зацікавлені тим, що відбувається на сцені.
Суперечливі враження
Криворізький театр пластичних мистецтв «Академія руху» – ще один постійний учасник «Коломийських представлень». Того року його чудова вистава «Шинель» за Гоголем здобула головну нагороду фестивалю, Гран-прі. У цьогорічній програмі криворіжці брали участь виставою «Весна. Літо. Осінь. Зима. І…» О.Бєльського (він автор лібретто, сценограф та режисер-постановник спектаклю).
На жаль, цю роботу важко назвати вдалою. Головною її проблемою є незрозумілість того, що відбувається на сцені.
У криворізькій виставі всього забагато, а перш за все – дуже багато рухів: чи зайвих, чи не виправданих, – і від цього вона дуже метушлива. Та й пластика бідна, що для О.Бєльського, людини с багатою пластичною фантазією і величезним досвідом, досить дивно.
Ще одна вистава опинилась на негативному полюсі моїх особистих фестивальних вражень – «Блакитна троянда» Л.Українки Львівського театру ім. М.Заньковецької (режисер Т.Литвиненко). Якщо театр береться ставити недосконалий драматургічний матеріал, з ним треба щось робити, впряму ставити його – це приректи себе на невдачу. У п’єсі багато слів і мало дії, все це перейшло у спектакль заньківчан та ще й посилилось.
Пластичні епізоди та пісні виконані добре, але вони зменшують дійове напруження, якого і так не вистачає для підтримання уваги глядача. І якщо зовсім відверто – я не зрозуміла, про що заньківчани поставили свій спектакль.
Юрій Мельничук
- Я вийшов після вистави зі змішаним відчуттям. Вистава національного театру, на сцені хороші професіональні актори. Ця п’єса – перший драматичний твір Лесі Українки, досить недосконалий, і Леся це сама розуміла. Якщо театр бере таку драматургію, то повинен реагувати на ті проблеми, які цей вибір за собою тягне. Театр пробує це зробити, але не досить вдало і врешті решт не прояснює незрозумілості п’єси, а додає своїх. От, скажімо, сценографія. Вона уніфікована як для якогось концертного виконання, таке враження, що театр готувався до якогось концерту, дивертисменту. Це можливо як прийом, і ти чекаєш далі розвитку.
? — Тобто заявлену точку зору на матеріал треба витримувати.
- Так. І довести ситуацію до кінця, щоб глядачі зрозуміли, де тут блакитна троянда Лесі Українки, що тут від театру і як і куди він веде. Вистава розпадається на дві частини: у першій панує вокал, музика (до речі, чудові українські романси актори виконують вправно), а в другій театр начебто згадав, що у п’єсі є сюжет – історія про спадкові хвороби, – і таки розіграв її для глядача. Хорошим акторам, звісно, важко існувати в таких недобудованих режисером обставинах.
Притча на сцені
У фестивальній програмі були кілька притч. Відверто кажучи, я не люблю цей жанр в театрі: він зазвичай сильно спрощує тканину, атмосферу, а з тим і смисл вистави. Притчевість – це сконцентрованість, узагальнення смислу у всьому і всюди. У кожній хорошій виставі смисл все одно концентрується до узагальнень, але як наслідок сценічних подій, тобто не з початку, а під кінець, а може ще й після закінчення вистави. Тобто там це процес, а у притчі воно присутнє з самого початку, у ній жорстка заданість смислу. Зазвичай притчеву виставу подивишся п’ять хвилин і вже знаєш, що буде далі, – вона передбачувана.
Таким є сюжет п’єси Т. Джюдженоглу «Лавина». На самому початку здогадуєшся, що це історія не про життя в екстремальних умовах, а про внутрішній страх, який сковує людину, завдяки чому нею можуть легко маніпулявати всілякі мерзотники, перш за все ті, яких звуть владою.
Постановка притчі завжди є для театру проблемою, тому що у своїй боротьбі за увагу глядача він втрачає найпотужнішу підтримку – непередбачуваність сюжету. І коли театр береться за такий матеріал, він має це враховувати. Без такого могутнього помічника, як несподіваний розвиток сюжету, театр повинен інтенсивніше підтримувати зацікавленість публики іншими засобами.
На Коломийському фестивалі виставу «Лавина» за названою п’єсою показав Чернівецький театр ім. О.Кобилянської (режисер Л.Скрипка). Коротенький фото-огляд вистави.
Так виглядає простір вистави. Це не простір життя, а у кращому разі – закуток виживання. Якісь залишки життя.
Влада та піддані.
Тут заборонено народжувати, адже жінка при пологах кричить, тож може зійти Лавина, і всі мешканці загинуть. Тому рожениць вбивають — ось так, душать поліетіленом.
Старого, щоб не бунтував, зв’язали.
Але ж він все одно повстав і людей за собою повів. І закричав, і стрелив з рушниці – і ніякої катастрофи не сталось. Бо ніякої Лавини не існувало, влада нагяняла страх на людей, щоб тримати їх у покорі.
Чи подолав театр складнощі втілення притчі на сцені?
Микола Данько:
- Так, фінал історії передбачений, ми з самого початку розуміємо, як буде розвиватись сюжет і чим все закінчиться. Але існування акторів, ця театральна атмосфера, створена театром, – мене вразили.
На сцені, був дивний театральний світ, все розповідалось театральною мовою, не ілюстративно. І персонажі існували, рухалися не побутово. Театру вдалося зацікавити мене, як глядача, своєю трактовкою, своїм баченням матеріалу. Вистава справила хороше враження.
На жаль, не вдалось подолати проблеми жанру виставі «Сентиментальний круїз» Т.Кандали Київського театру ім. І.Франка (режисер П.Ільченко).
Яскраве враження справила вистава Чернігівського театру ім. Т.Шевченка з довжелезною назвою «Комедія про нещасливого селянина, його жінку Мелашку, єврея Давида і чорта, який втратив сенс існування» за п’єсою В.Рудова «Комедія» (режисер Т.Шумейко).
Якщо в сюжеті є чорт, він, ясна річ, спокушає героя. Так і тут: запропонував чорт селянину гроші, якщо той буде мовчати цілу годину, а якщо не витримає – забере його в ад. Навколо цього парі і розгортається сюжет.
Це за жанром тексту – та ж сама притча. Але від схематичності, сухості її врятовують безліч деталей. Хороша п’єса з розробленим сюжетом, прописаними характерами та діалогами, плюс різноманітні режисерські знахідки у виставі, мінімальна, але виразна сценографія, яскраві костюми (художник О.Симоненко). І, безоумовно, захоплююча, азартна акторська гра. Ну якщо актори грають за таким задоволенням, воно передається і в глядацьку залу.
До всих добрих слів, що їх заслужила яскрава, дотепна вистава чернігівського театру, додам два «але». По-перше, у ній забагато всього: ми ще не встигли насолодитись однією знахідкою, посміятись одному жарту, а вже інші їх підштовхують. В результаті у прийому не вистачає часу відзвучати, віддати виставі всю свою енергію, а глядач не встигає все побачити й усвідомити. Друге «але» стосується кінцівки. Фінальна крапка у виставі була лише формально, а по суті вона відсутня. Це тому, що поставили чисту комедію, жарт, а сюжет п’єси виводить на серйозні теми, їх би теж хотілось відчути у виставі.
Ще одна вистава з сильним філософським ухилом – «З любов’ю… Оскар» Волинського театру ім. Т.Шевченка за оповіданням «Оскар і Рожева Пані» Е.-Е.Шмітта (інсценізація та постановка Д.Мельничука). Можна порадіти, що молодий режисер взяв в роботу якісний матеріал. А що ж вистава?
Юрій Мельничук:
- До цього матеріалу добре підходить просторове рішення. Нас завели на сцену, глядачі перемішались з акторами, ми були в гущі сюжету. Так, подібна історія може трапитись у житті, цей сюжет – не умовна конструкція. Все було так виставлено, що читалось як хрест. Драматична ситуація подана в динаміці, вона розгортається на наших очах: дитина приходить до Бога, у чому їй допомагає Рожева Пані, уособлення Бога на цій землі.
Театр намагався дорівнювати прекрасному твору, хотів все точно відтворити, всіх персонажів вивести на сцену. Мені здається, це їм і зашкодило. Може, не доречно було точне слідування тексту.
? — Тому що кожного персонажа потрібно не тільки вивести на сцену, а й виправдати його присутність на ній, і це потребує часу і чимало, адже персонажів багато.
- Так. Може, потрібен був якийсь режисерський прийом.
? — Скажімо, розвинути лінію тих другорядних персонажів, що сиділи поміж глядачів. Відігравши свої епізоди, вони виходили не тільки зі сцені, а й з вистави, були відсутні в ній як персонажі, просто безучасно дивились, що відбувається в ігровому колі.
- Можливо, це був би вихід. І ще не дуже вийшла гра виконавця головної ролі, Оскара (О.Веремко). Хотілося б більше відчувати особистість персонажа. На жаль, він не хвилював.
Микола Данько:
- Це чудовий матеріал, і добре, що театр до нього звернувся. Але мене вибивала масовка, ця купа другорядних персонажів, і маленький хлопчик теж, як на мене, не потрібний. Взагалі, до цього сюжету не треба ілюстрацій. В самій історії така страшна правда, що всі ці ряжені – ну ніяк не підходять. Актор, що грав Оскара, був трішки аморфний, а Рожева пані (Н.Мельничук) справила хороше враження, створила виразний образ.
Ще одне зауваження я чула серед експертів – про образ хлопчика «по за грою». Він з того ж асоціативного ряду, що й змішування персонажів з глядачами, і смисл зрозумілий: за твором мистецтва завжди стоїть реальне життя. Таку небанальну подачу смислу можна було б привітати, якби у цьому прийомі не була задіяна дитина. Помістити реального хлопчика у енергетичне коло сюжету, де його двійник-персонаж помирає від раку, – таке рішення важко назвати продуманим і доречним.
До вистав з умовним сюжетом належить і «Акторська гримерна» К.Сумідзу Харківського театру ім. Т.Шевченка (режисер О.Стеценко).
Юрій Мельничук:
- Харківський театр ім. Шевченка вперше на «Коломийських представленнях», і це великий позитив – розширення географії фестивалю.
П’єса Сумідзу, безумовно, фестивальний матеріал. Вона широко грається зараз по всьому світі, хоча написана досить давно. Чотири актриси, чотирі акторські долі. Для мене це таке постмодерне химерне плетиво різних текстів, де переплетені фрагменти з чехівської «Чайки» і Шекспір… І образ такий знайдено – зорово виразний і точний: чотири трюмо, чотири здеркала (сценографія Т.Медвідь). Актор же – це лицедій, маска, відображення. Вдалі акторські роботи, особливо мені сподобалась актриса Л.Луніна, що грала жінку, яка все життя просиділа суфлером.
Харків’яни взяли в роботу класну драматургію, створили стильний спектакль, грають гарно, – вагомий плюс. У виставі динамічна і виразна сценографія, костюми. Взагалі зоровий образ дуже привабливий. Дзеркала, чорний кабінет сцени і всюди біле, біле… Стільки білого, що якийсь момент ворухнулась думка: чи ця гримерна не по ту сторону буття, чи вони не мерці? Але відчуття було якесь нечітке. Ще раз подумалося про якийсь зв’язок зі смертю, коли акторки навісили свої накидки на дзеркала, хоча знову незрозуміло, чи справді, чи лише здалося, адже дзеркала не були закриті повністю…
Спитала колег, чи було там щось про смерть, – теж сумніви. А потім прочитала п’єсу (текст є тут http://www.sibkursy.ru/pages/download/piesy/s ), і все стало на свої місця. Перші дві актриси – мерці, а потім, так і не зігравши ролі Ніни Зарєчної з «Чайки», вмирає і третя.
Якщо б з вистави все це було зрозуміло, то й не виникало б подиву навіть у досвідчених глядачів, чому раптом в фіналі три актриси грають сцену с «Трьох сестер»: «Надо жить… Надо жить… надо работать, только работать!..»
(Друга частина огляду — http://www.art-oko.com/oglyadi/kolomijski-predstavlennya-2013-ii/)