ТЕАТР НА ТЛІ ВІЙНИ. ВІННИЦЬКИЙ ФЕСТИВАЛЬ «ПОДІЛЬСЬКА ЛЯЛЬКА»

Наприкінці травня Вінницький театр ляльок провів в онлайн-форматі ХІІІ міжнародний фестиваль «Подільська лялька». У програмі цьогоріч були вистави п’ятнадцяти театрів: десяти професійних та одного аматорського — з різних міст України, а також чотирьох колективів з інших країн, – Грузії, Ізраїлю, Литви та Туреччини. Враженнями від фестивалю взагалі та вистав конкурсної програми ділиться один з членів журі фестивалю – директор-художній керівник Дніпровського міського театру ляльок Валентин Фетісов.

— Фестиваль виконує різні задачі та має багато різних складових. Я дивлюсь на фестиваль театрів ляльок як на певну соціальну, політичну, гуманітирну і, звісно, фахову подію в театрі ляльок.

Мені було цікаво попрацювати в журі «Подільської ляльки». Фестиваль має свою історію, і не мені піддавати сумніву ті чи інші традиції, що склались за роки його існування. Але я висловив організаторам фестивалю свою думку, пораду і як один з організаторів творчого процесу в українській театрально-ляльковій спільноті (я десять років був у керівництві УНІМА), і з точки зору свого досвіду як актора і як керівника театру ляльок.

Я вихований в певній традиції. Мій смак формувався в ті часи, коли була безліч цікавих вистав у республіках тодішнього СРСР, в Польщі. Це був період з кінця 80-х до середини 90-х років минулого сторіччя. Тож я бачу фестиваль театрів ляльок не як захід для фахівців, а як соціальний крок, що дає можливість розширити глядацькі горизонти, а колективам театрів – побачити себе в контексті того, що відбувається у колег. Тому я дивився на цей фестиваль ширше, ніж просто фахово. Вінницький фестиваль в цьому році був першою ластівкою серед фестивалів театрів ляльок, що під час війни змогли ввідновити свою фестивальну діяльність. Це дорогого варте.

Ясно, що в умовах війни не було конкурсного відбору вистав: хто подав заявки, ті й прийняли участь у фестивалі. Розумію й інші проблеми і обмеження, з якими стикнулись організатори, і не всі свої задуми вони змогли втілити в життя з об’єктивних причин. І тим не менш висловлю деякі зауваження.

Мені здалось, що Положення про фестиваль і про журі дещо застарілі і потребують певного переосмислення і оновлення. Мені важко уявити собі таку річ в театрі, як змагання. Але якщо ви обрали конкурсний формат, то називайте номінації конкретно, а не «Перше місце», «Друге місце». Бо інакше виникає питання, за якими критеріями журі має обирати переможців? Що таке номінація? Це той чи інший шлях у мистецтві, і це дуже цікаво і продуктивно для розвитку театру.

Також не було прописано в Положенні, що таке Гран-прі. Головний приз має визначатись окремим положенням або окремими статтями в загальному Положенні. Зазвичай Гран-прі отримує вистава або людина, що більше за всіх отримала перемог в номінаціях. Якщо, наприклад, вистава перемагає в режисурі, сценографії, головній ролі, – скажімо, в п’яти номінаціях із сімнадцяти, – нема питань, це Гран-прі. Тобто суто арифметичний підхід. Або якийсь інший. Але ми повинні розуміти, як визначати володаря Гран-прі, за якими критеріями. Адже член журі – це відповідальність перед людьми, людина ризикує своєю репутацією.

Це ті питання, що стосуються методичної сторони фестивалю. А організований фестиваль був бездоганно.

Стосовно конкурсної програми. Я вже звик до того, що весь світ – театр ляльок, і в театрі ляльок можна що завгодно притягнути до номінації. Але вистави фестивалю настільки різні за розумінням, естетикою, етикою, що для мене була первним ступором необхідність оцінювати їх в рамках однієї програми. Я завжди дивлюсь виставу двічі: як глядач, не включиючи свої певні фахові можливості, а потім як фахівець. Мої глядацькі та фахові враження були відображені в моєму листі переможців. Він має певні розбіжності із остаточним рішенням журі. Наприклад, в моєму списку лишилась пустою графа «Гран-прі». Бо для мене Гран-прі – це настільки явний переможець, що майже не підлягає обговоренню. Я також поставив прочерк на номінаціях «Дебют» та «Музичне оформлення». Це моя фахова особиста думка. Іще одне. На моє переконання, на конкурсному фастивалі вистава театру-організатора не повинна приймати учать в замаганні, аби уникнути конфлікту інтересів.

Не буду описувати свої враження від усіх переглянутих вистав. Розкажу про ті, що привернули мою увагу. Їх чотири.

Перший спектакль, що здався мені дуже цілісним, фахово виправданим, в якому витриманий художній стиль, – вистава-містерія Паневежиського театру ляльок на колесах «Дванадцять братів, що летять чорними воронами».

Паневежиський ляльковий театр на колесах (Литва)
«Дванадцять братів, що летять чорними воронами»
за мотивами литовської народної казки
сценічна версія та режисура — Донатас Савіцкіс
сценографія — Рімута Світіте

Ми знаємо, що театр ляльок взагалі вийшов з містерії. І наскільки там чітко і зрозуміло була використана ідея вистави із сценографічним втіленням! Спектакль небездоганний, у мене до нього є фахові питання. Але якщо виключно від серця, то я все сприйняв, навіть на відео, як дуже цікавий хід. Оці всі лялечки з сіна чи соломи, і так акуратно воно було відпрацьовано…

Наступною виставою, яка впала мені на око, був спектакль Вінницького театру ляльок «Бабусина пригода».

Вінницький театр ляльок
О.Олесь, «Бабусина пригода»
режисура — Олександр Свіньїн
сценографія — Наталія Павлова

Це певна естетика, і вона була мені зрозуміла. Як каже Віктор Нікітін, «гениальный, большой, мудрый, сильный спектакль каждый дурак поставит, а вы для детей сделайте». Щоб не передавлено, не перебільшено. Єдине, що, на мій погляд, заважало у виставі вінничан, це живий план. Я не міг знайти виправдання  оцим усім танцям. Для дитини вони руйнували світ ляльок, бо щойно все це жило, дихало, оці ляльки, і тут виходять тьоті… А в ляльковому плані вистава гарна. У нас же до чого дійшло: ляльки – це вже навіть не інструмент, іноді їх взагалі немає у виставі театру ляльок. Ну якщо так, тоді перейменовуйте театр. Хоча про живий план у вінничан – я розумію, чого він виник: у них велика сцена, і треба було чимось заповнити той простір…

? — Але. Якщо ви робите танці, пластичні епізоди, то балетмейстер будь добрий попрацюй, розроби пластику. Ілюстрація ілюстрацією, але ж має бути на що дивитись. І по-друге, спів. Він часто використовується в сучасних виставах театрів ляльок. Тож актори мають тренувати цю навичку. Ніхто не вимагає оперних голосів від театральних акторів, але чисто співати ви маєте, і дихання у вас має бути поставлене. Ви ж актори… Та ж Надія Деркач в Івано-Франківському театрі: як вона гарно співає!..

— На жаль, є такі проблеми у цієї вистави. Але з точки зору ляльок, вибудованості мізансцен, дії, вона така мила! Ми скучили за тим, щоб прийшла на виставу дитинка і відчула насолоду від того, що відбувається на сцені. Скучили за простою казковою історією, якою і є вінницький спектакль.

Третя вистава, яка привернула мою фахову увагу, – ужгородська «Вечори на хуторі, або Билиці про вічне…».

Закарпатський театр ляльок «Бавка»
«Вечори на хуторі, або Билиці про вічне…»
за мотивами повістей М.Гоголя
сценічна версія — Наталія Орєшнікова, Ніна Малишка
сценографія — Інесса Кульчицька

Те, що відбувається в сценічному просторі, оця фантасмагорія, – сон хворої людини. Я бачу задум, про що йде мова: оцей оцей безкінечний вибір, людина ж завжди стоїть перед вибором. В цій сценічній історії розбирати-розбирати… Хоча можна і шаблю вийняти та багато чого повідрубувати, бо там в одній виставі п’ять вистав. До вистави є певні питання, але вона чіпляє і запам’ятовується, я бачу задум, його втілення і багато в чому з ним погоджуюсь. А були ж в цій програмі просто вистави-ілюстрації… Ілюстрація – це коли я не бачу задуму постановників, перш за все режисера. Режисер муссить мати якусь загальну думку про історію, яку ставить, і він за допомогою інструменту – акторів і ляльок – хоче донести цію думку глядачам: «Дивіться, як я побачив це». Це ж метафора… Люди в театрі стають кращими, а діти – ще кращими. А коли ми бачимо ілюстрацію тексту, казки, то мені весь час хочеться спитати: а де ж спектакль?..

Четверта вистава, про яку я хотів сказати, це «Соловейко темного гаю» Черкаського театру ляльок.

Черкаський театр ляльок
«Соловейко темного гаю»
режисура — Ярослав Грушецький
сценографія — Карина Чепурна

В мене багато нестиковок з баченням Ярослава Грушецького тих речей, про які йдеться. Але я визнаю, що зроблений спектакль фахово, професійно. Разом з художницею Кариною Чепурною режисер створює такий світ, з яким я не згоден, але мені дуже цікаво. І там актори як термінатори: все вони вміють, і швидко, – в образі зіграти, вийти з образу… Ця фантасмагорія, яку весь час хотілось розгадувати, безумовно, привертає мою увагу.

От ці чотири вистави, що мене зачепили.

? — Хотілося б почути твоє враження від вистави тбіліського Державного професійного театру юного глядача ім. Нодара Думбадзе «Блоха і Мураха». На моє враження, вона була кращою на фестивалі. Але це мій погляд ззовні, як критика, а що скажеш ти, як лялькар, зсередини?

Театр юного глядача ім. Нодара Думбадзе (Тбілісі, Грузія)
«Блоха і Мураха»
грузинська народна казка
режисура — Dimitri Khvtisiashvili, Gia Margania
сценографія — Vakhtang Koridze

— Грузини – сучасний дует, сучасний театр. Але, на мою фахову думку, театр ляльок – це дещо інший вид мистецтва. І нащо вам ляльки, якщо ви працюєте майже виключно в живому плані? Ну нащо? — спершу показати, потім сховати… Спектакль грузинів – тюгівский, а не ляльковий. Вони займались не своєю справою. Ще у виставі слабкий художник: в ній немає сценографічної цілісності. А гарна сторона вистави – акторський склад. Грузинська вистава – зразок сучасного західного театру, коли актор, за виразом Нікітіна, як ртутний термінатор. Це актор, який може все: і сплясати, і заспівати, зіграти і дівчинку, і хлопчика одночасно. Ніколоз Пайкрідзе, це, я б сказав, грузинський Рубінський. І це, звичайно, мою увагу притягнуло. Якщо вивести за рамки лялькового мистецтва, то це цікава вистава.

? — Крім чудової акторської гри, мене цей спектакль зацікавив однією своєю рисою, яку, на превеликий жаль, я майже не бачу у виставах наших театрів, що драматичних, що лялькових: ретельною розробкою сценічної дії режисером Дмитром Квтісіашвілі. На протязі всієї вистави кожної миті на сцені має шось відбуватись, грубо кажучи, щоб глядачеві завжди було що дивитись. І це було у грузинській виставі. А коли трясуть лялькою – ну що це таке?..

— Безперечно, лялькотрясіння не є видом мистецтва.

? — В мене неодноразово і раніше виникало враження, що в сучасних виставаїх театрів ляльок у режисерів не вистачає навіть не майстерності, а ремесла. Наприклад, те, що я сказала раніше: кожна мить вистави має бути виправдана, – це не майстерність, це самісінькі ази ремесла…

— Безперечно. Це початок, фундамент.

? — Я багато разів писала про іще одну постановчу проблему сучасних спектаклів, і лялькових, і драматичних. Вона проявилась у низці вистав і цього фестивалю. Здається, у наших режисерів труднощі з відчуттям часу. Я собі записувала: «Вистава довжиною 40 хвилин, власне історія почалась з 25-й хвилини». Друзі, експозиція довжиною у піввистави – це що таке? До того ж це дитячий спектакль. І знову – ази режисерського ремесла…

— Так, затягнута експозиція – проблема багатьох вистав. Хто такий режисер? Це людина, яка зараз придумує історію і має повести глядачів її стежками, щоб їм було цікаво з першої до останньої миті. Так має бути. Правила постановки вистави, ази ремесла, вони ж не з голови видумувались, а складались роками-століттями із контактів театру з глядачем, із врахування психології сприйняття…

? — Якось сказала Нікітіну «Чого б тобі не поставити спектакль?» Воно ж видно, що він робить не самих тіки ляльок – він ляльками робить цілу виставу.

— Як сказав Рубінський: «Що вже ставити режисеру, якщо Нікітін за нього все придумав».

? — І тим не менш… Він тоді відповів: «Я художник, а не режисер, нічого мені не в своє лізти».

— Він, як був молодий, взявся поставити два спектаклі. А потім в театр прийшов Бугайов, і Нікітін побачив, що це окрема професія, та закінчив з режисурою.

? — Ну і до прози життя. Зараз, коли проводити фестиваль наживо часто немає можливості, онлайн-фестивалі – то вихід. Краще так, ніж ніяк. А в принципі, як ти ставишся до онлайнової форми театрального фестивалю?

— Вибачай, дивитись витаву онлайн – це як митися в піджаку. У кожній виставі в меншій чи більшій мірі є бруд, якісь нестиковки, дірки. В живому показі глядацьке око іх більшістю не помічає, а камера все фіксує і показує… Крім того, при зйомці вистави має бути майстерна робота оператора, а потім – режисера монтажу. А ще для хорошої зйомки має бути одне світло, а для перегляду наживо в залі – інше. Я дуже мало бачив гарно відзнятих вистав театрів ляльок.

? — Технічні проблеми непрофесійного запису вистави та її перегляду онлайн видно на кадрах з вистав, що викладені в цій публікації. Але у фестивального онлайн-формату є не тільки вади і проблеми. На цьогорічній «Подільській ляльці» була новина: організатори виклали записи фестивальних вистав в інтернет не лише для перегляду членами журі, а й у відкритий доступ. Можна сперечатись, чи є сенс дивитись недосконалі відео пересічному глядачеві, але для професійної спільноти, як на мене, це корисно. Хоча б для розуміння мотивації рішення журі стосовно результатів конкурсу…

А наш Дніпровський міський театр ляльок буде проводити цього року свій фестиваль?

— Ні. Що ближче до лінії фронту, то менше можливості провести такий захід. Я думаю, поки що фестивалі будуть проходити західніше…

? — … і на початку осені фестивальну естафету від вінничан готуються прийняти театри ляльок Кропивницького та Черкас. Чекаємо.

Вистави фестивалю

 Житомирський театр ляльок
«Хитромудрий Їжачок»
за мотивами збірки казок Івана Франка «Коли ще звірі говорили»
інсценізація — Олександр Кузьмин
режисура — Віктор Гущін
сценографія — Віктор Дацун

Запорізький театр ляльок
«Івасик-Телесик»
за мотивами української народної казки
сценічна версія та режисура — Яна Козак
сценографія — Людмила Зінов’єва

Івано-Франківський театр ляльок ім. Марії Підгірянки
«Котигорошко»
за мотивами української народної казки
сценічна версія — Ярослав Грушецький
сценографія — Каріна Чепурна

«The Galilee Multicultural Theater» (Ізраїль)
Pablo Ariel,  «11:00 РМ»
сценографія — Dana Medan

Львівський театр естрадних мініатюр «І люди, і ляльки»
Світлана Новицька, «Сірий та Руда»
режисура — Марцін Мажец
сценографія — Ельвіра Босович

Херсонський театр ляльок
«Пригоди мишеня Муфа та балерини Пітті»
за мотивами п’єси А.Попеску «Сонячний промінь»
сценічна версія та режисура — Ольга Шаламова
сценографія — Ольга Гоноболіна

Хмельницький театр ляльок
«Страшко»
інсценізація — Ірина Подгурська
режисура — Дмитро Єрашов
сценографія — Ольга Савицька

Чернігівський театр ляльок ім. О.Довженка
«Вовк і семеро козенят», за мотивами української казки
сценічна версія та режисура — Віталій Гольцов
сценографія — Жанна Григор’єва

Народний аматорський колектив «Smagron» Самгородоцького         
будинку культури (гість фестивалю)
«Рідний край наш — Батьківщина»
режисура — Ольга Савенець