ВІЙНА. ВИСТАВА. ДИТИНА. ДОРОСЛІ (І)

Що, де, коли

18 травня 2024 року, Миколаїв, областний театр ляльок
Прем’єра моновистави «10 кілометрів» Театру слова «Дарунок неба»

Драматург — Ірина Феофанова
Режисер-постановник — Віктор Смірнов
Режисер та музичне оформлення — Роман Шворак
Сценографія — Євген Пастух

Актор — Дмитро Пастух

Як зазначено в афіші, вперше в Україні дорослу історію ми чуємо з вуст дитини. Виконавцю рівно стільки ж, скільки і герою п’єси — дванадцять років. Дитина з прифронтового Миколаєва розказує історію дитини з фронтового Маріуполя.

Перед виставою

Я приїхала в Миколаїв за кілька годин до початку. У затишному залі миколаївського областного театру ляльок готувалися до спектаклю декілька чоловіків. Викликали на сцену Діму, уточнювали світло в різних епізодах, — звичайна справа перед прем’єрою. Я помітила два моменти. По-перше, спокійну атмосферу, рівний ритм, без поспіху і нервів. А ще — стан хлопчика. Найточніше було б назвати його «на своїй хвилі», причому він не занурився цілком в себе, але і не «випадав» у зовнішній простір. Постійне відчуття і своєї лінії, і зв’язку з «оркестром», — так це відчувалося із залу.

Ще одним приємним штрихом перед прем’єрою була зустріч з актрисою Людмилою Соколовою, яку режисер запросив на прем’єру. Я бачила декілька вистав з її участю на сцені Миколаївського Театру на Адміральській, особливо запам’яталась її роль в постановці «Горгони», і, звичайно, було цікаво дізнатися, як сприйме ця прерасна досвідчена актриса гру свого юного колеги.

Театр слова «Дарунок неба» — з Воскресенська, що неподалік Миколаєва, туди Дмитро Пастух їздить на заняття і репетиції свого театрального колективу. На спектаклі було багато воскресенських учасників колективу, миколаївські вчителі Дмитра, його родичі. Загалом, в залі зібралася велика дружна сім’я. Так зазвичай і буває на подібних заходах. Ясно, що дружня атмосфера в залі — підтримка виконавцеві. Але якщо теплий прийом забезпечений, це може і розхолоджувати. Було приємно знаходитися в такій комфортній атмосфері, а в той же час цікаво, як відреагує на неї юний виконавець, чи зуміє зберегти ту внутрішню зосередженість, яку я відчула у ньому до спектаклю. Все-таки вік, відсутність досвіду та ще й, можливо, найскладніший різновид спектаклю — моно-…

Вистава

Режисер-постановник вистави Віктор Смірнов

 

 

Втім, ця історія тільки в «моно» і втілюється. П’єса І.Феофанової — історія хлопчика з Маріуполя, що вибрався з охопленого війною міста, втративши там спершу тата, потім маму, а після і Айду, свою собаку. Власне, по фотографіях із спектаклю зрозуміла уся історія. В ньому слово на рівних грає з мімікою хлопчика, мізансценами, сценографією.

Білі тканини — сніг, замети, пагорб, хлопчик у білому одязі і чорній куртці, яку він у кінці зніме, щоб закутати в неї крихітне цуценя, білі з чорними смугами кілометрові стовпчики (чи чорні з білими?), санчата і щось велике на них, закутане коричневою в чорну клітину шаллю. І центральний зоровий символ — стовпчик, що обертається могильним хрестом з написом. На першому — «Тато», на другому — «Мама», і нарешті, «Айда». І мізансцена: розповідаючи нам свою історію, хлопчик кружляє і кружляє по сцені, неначе доля все стискає навколо нього коло безвиході. А він, залишившись один (відчуття — на усій землі), все ставить і ставить питання, як жити, навіщо жити, — на яке не те що дитині, і дорослому важко знайти відповідь… І ніякого пафосу, а тільки розгубленість маленької людини, що втратила все.

У такій ситуації уява дорослого миттєво підказує такі традиційні запитання — «як жити» і «навіщо жити». Але саме в цій постановці, у цього режисера і цього виконавця для мене звучить ще одне питання, найважливіше: «Кого обігріти, з ким поділитися»? Теплом, шматочком хліба, ковтком води… У тому, як Діма Пастух бере на руки маленьке цуценя, як пригортає до себе і дбайливо кладе на санчата, понад усе проступає зв’язок його героя з батьками: при обстрілі поряд з татом хлопчика опиняється тільки Айда, і він, захищаючи, прикриває собаку своїм тілом. А після мама, помираючи, залишає останній шматок хліба, який хлопчик, що осиротів, ділить з собакою.

Навіть з опису спектаклю, а тим більше з фотографій ясно, скільки символічного в цій постановці. Мене особисто підкупило і здалося вірним рішення постановників не акцентувати цей символізм. І річ не в тім, що в просторі символів важко існувати навіть і досвідченому акторові, а в тому, що символ по суті своїй — це згусток сенсів, життєвого досвіду людини, і в історії дитини він був би несправжнім, фальшивим.

Люди театру знають, що навіть при мінімальній сценографії і простоті сюжету можна багато чого придумати, щоб подовжити спектакль, нібито інакше він виглядатиме куцим. Я не пам’ятаю випадку, коли б подібні «розтяжки» часу були вдалі. На миколаївській прем’єрі спектаклю «10 кілометрів» почуття часу не зрадило постановників: спектакль триває трохи більше півгодини. Але головне, в чому дорослі творці спектаклю віявилися праві, — вибір виконавця і п’єси для нього.

І це ще не все. Про дитину та дорослих — далі буде.

Світлини з вистави «10 кілометрів»

Режисер-постановник вистави Віктор Смірнов,
актор Дмитро Пастух, режисер вистави Роман Шворак