МИКОЛАЇВСЬКИЙ ТЕАТР НА АДМІРАЛЬСЬКІЙ. ЖИВИЙ І ТВОРЧИЙ
Розмова з директором — художнім керівником Миколаївського академічного
художнього драматичного театру Артемом Свистуном

? — Артеме Олександровичу, як живе Ваш театр під час війни?

Артем Свистун:
— Звісно, людина не хоче і не очікує поганого. Коли ми зіткнулись із пандемією, думали, це найжахливіше, що може бути: люди заперті в своїх квартирах, ні вільного пересування, ні вільного спілкування наживо… Але слідом прийшла повномасштабна війна, і ми відчули цінність звичайних речей, почали радіти, коли з’явилась вода в крані, освітлення на вулицях… Все це у нас було в мирному житті, та ми того не помічали. Це речі, які ми не помічали в мирному житті… Тогоріч в лютому відчувалась напруга, вона була розлита у повітрі, ми розуміли неминучість жахливих подій…Коли почалась повномасштабна війна, для колективу, для мене особисто це стало перевіркою на людяність, на мужність. Я не покинув театр, батьків, залишився в місті. Наш театр довгі роки носив назву театру російської драми. В Миколаєві було багато російськомовних мешканців, дехто з них чекав на прихід росіян. Це був виклик для колективу театру.

Завдячуючи нашому меморандуму з Болгарією, з габровським театром на чолі з Петко Койчевим, ми змогли відправити в безпечне місце наших матусь з діточками, деякі й досі перебувають в Габрово. Болгарський та інші закордонні та українські колективи творчо підтримують наш театр. Після прильоту ворожої ракети на наш літній майданчик Хмельницький та Рівненський драматичні театри зіграли вистави і зібрані кошти перерахували на допомогу нашому театру. А потім ми зробили гастрольний тур на користь Херсонського театру, який знаходиться в жахливих умовах, а також надали їм можливість виступити на нашій сцені. Відбулись обмінні гастролі з театрами Кропивницького та Одеси. Все це – під час війни. Оце єдність українських театрів, підтримка друзів, партнерів.

В минулому році в мене закінчився контракт, і була можливість зберегти власне життя, життя своїх батьків. Я тоді вирішив, що треба служити театру, тій громаді, в якій я народився, і продовжувати зберігати колектив, який залишився в місті. Люди були налякані, чекали від керівника рішучих конкретних дій. І ми з першого дня повномасштабної війни включились в роботу, починаючи з волонтерського руху: робили маскувальні сітки, шили  балаклави, прапори. Ми бачили місію нашого театру у підтримці людей, що залишились в місті і перебувають тут донині. Продовжилось і творче життя. Ми відкрили у шелтері «Сцену в укритті». 22 вересня ракета потрапила у наш літній майданчик, заподіяла значні ушкодження, а вже на другий день, 23-го, ми провели захід на підтримку волонтерів. Ми прибрали приміщення і забезпечили діяльність нашого колективу. Це виклик часу, який, на мою думку, наш колектив витримав достойно.

А потім від інтимного монотеатру «Сцени в укритті» ми перейшли на велику сцену і завершили сотий, ювілейний, театральний сезон імерсійною виставою «Наше містечко», де глядач різноманітно включений у спектакль.

Йде війна. Скорочується фінансування на зарплату, припинено фінансування на енергоносії, ми вимушені заробляти гроші, щоб утримувати постраждалу будівлю. Завдяки донатам і спонсорам-меценатам відновлюємо гримерні кімнати, інші постраждалі приміщення. Віримо в нашу перемогу, сподіваємось на відновлення нашого літнього майданчику, великої зали. Ми не зупинили свою діяльність, очікуючи закінчення війни, ми хотіли показати собі й іншим, що Миколаїв – це місто-герой, що це театральне місто. За рік війни ми випустили одинадцять прем’єр.

? — Скільки людей лишилось в театрі?

— 60%, а 40% поїхало. Дехто – назавжди, дехто, люди поважного віку, пішли на заслужений відпочинок. Зараз трупа поповнюється молодими акторами, ми оголосили конкурс, трупа поповнюється випускниками вишів, що повертаються до Миколаєва. Цього року трупа оновиться не на 100%, але майже на 90%, щоб ми могли працювати. Сьогодні у нас в штаті 30 акторів. У виставі «Наше містечко» на закритті сезону була представлена вся трупа, і навіть брали участь студенти, що цьогоріч закінчують навчання і уже будуть повноцінними акторами нашого колективу. Тож змінився творчий склад, змінилась назва театру, і принципово з 24 лютого усі вистави йдуть державною мовою.

? — Тобто перекладались ті, що спочатку йшли російською?

— Так. Деякі перекладались в процесі адаптування для шелтеру «Сцена в укритті». А уже нові вистави, ті 11 прем’єр, що ми зробили у ювілейному сезоні, із самого початку поставлені українською. Це не новий для нас процес: і до війни у нас розширювався україномовний репертуар, зокрема за рахунок постановок п’єс сучасних українських драматугів.

? — У виставі «Наше містечко», якою Ваш театр закривав сезон, багато персонажів, різноманітні костюми. Яким чином робиться таке оздоблення під час війни? Як при скороченні фінансування ви одягаєте вистави?

— Це справжній виклик. У тому ж «Нашому містечку» задіяні 29 чоловік, і вони двічі змінюють костюми. Це все заслуга нашої художньо-постановчої частини, нашого головного художника Олени Рикусової, яка весь час знаходиться в місті. За її активною участю ми з самого початку шили балаклави, дощовики. Випуск таких вистав – це і збереження рівня академічного художнього театру, і можливість зебергти для колективу унікальних професіоналів з величезним досвідом: художників, бутафорів, швачок.

? — Миколаївський театр на Адміральській і його працівники мають кілька сторінок у Фейсбуці. Там багато фотографій, що відображають повсякдення колективу. Дивишся і думаєш: вони красиві люди, чудові посмішки, але де вони беруть сили? Це ж Миколаїв, щоденні обстріли, вбиті, поранені містяни, жахливі руйнування, багатомісячна катастрофа з питною водою… Тож де ви берете сили?

— Нас надихає наш театр, його будівля з таки довгим, славним минулим, надихає унікальна енергетика нашого міста під покровом Святого Миколи. А ще я для себе відкрив силу реабілітації нашої ріки – води Південного Бугу. І дивовижні люди. Постійні повітряні тривоги, обстріли… 42 ракети, 26 ракет, – а люди все одно приходять до театру, дякують за можливість на півтори-дві години відключитись від жахіть повсякдення. Але це не лише комедія, це і драми, і мелодрами, і моновистави, і трагедії, які ми грали.

Життя зробило виклик, але ми впорались. Ми вже не жахаємось нічних прильотів, прилаштувались жити місяць без жодної краплі води, а потім набирати з лиману солоної і з гумором до цього ставитись: не було можливості поїхати на море, купались в душі, от тепер нам і море. Це неймовірна риса українців – все сприймати з гумором. Він дає сили побороти свій внутрішній страх. Представниця ООН з Італії казала: «Якщо б у нас таке відбулось, повісили б амбарний замок, евакуювали колектив, і нічого не відбувалося б. А у вас вдень обстріли, ввечері ви граєте виставу…» Випробування війною об’єднало наш колектив.

? — Я бачила два фото з театру, на одному діточки граються, на другому дорослі дивляться виставу. У вас в театрі і зараз працює дитяча кімната?

— Так. Вона не закривалась під час війни. В Миколаєві закрились всі дитячі садочки, і, йдучи в театр, батьки беруть дітлахів з собою. Малі граються у дитячій кімнаті, поки батьки дивляться виставу, а під час тривоги спускаються з ними в укриття. Дорослі і діти задіяні у виставі «Наше містечко», вони ж всі мешканці нашого міста. Ми завершили сотий сезон саме цією великою виставою, щоб кожна людина, яка прийде на спектакль, задумалась над простими речами. Вона закликає: давайте цінувати життя, людяність, один одного, і насолоджуватись спілкуванням, скільки є можливість.

? — Я помітила, що речі, які ви робите під час війни, колектив починав ще до війни. Наприклад, сцену на сцені. Вистава «Наше містечко» не перша, що пройшла в такому форматі. Кілька років тому польський режисер та педагог Марек Кощулек поставив спектакль, що так і називався «Сцена на сцені». Тобто зараз театр розвиває те, що було закладене набагато раніше і в зовсім інших умовах. Це показує правильність, перспективність напрямків розвитку, що їх обирає Ваш колектив. А що нового театр планує на наступний сезон?

— У такого формату «Нашого містечка» була і технічна необхідність, бо через наслідки ракетного удару ми досі не можемо відкрити велику залу. Але не лише технічні причини обумовили таке рішення. Глядачеві завжди цікаво, що там, за лаштунками, йому цікаво подивитись всю цю машинерію, як народжується вистава. І я вже згадував, що це іммерсивна вистава: у нас кожен глядач – учасник вистави. Глядачі п’ють каву, їдять тістечка разом з виконавцями на сценічному майданчику, взаємодіють, співпрацюють з акторами у виставі. Цією виставою ми хочемо в жовтні відкрити фестиваль «Homo Ludens». Вже є попередня домовленість про участь в ньому театрів з Кропивницького, Одеси, Херсона, Хмельницького, Рівного, Києва. Це тринадцятий фестиваль, але він у нас 12+1. І цей принцип «+1 » буде різноманітно втілений в програмі фестивалю. Плюс один майданчик до тих, що були на попередніх фестивалях, плюс одне ноу-хау в експериментах, в роботі…

? — Може, плюс один новий учасник?

— Все можливо. На цьогорічному фестивалі будуть, звісно, і заходи, що стали традицією, зокрема науково-практична конференція «Театр під час війни». А розвиток поліфункціональності нашого театру – тема дійсно для нас не нова, і всі це майданчики, форми театрального дійства – залишаться в творчому життя театру і після нашої перемоги. Класичний академічний художній театр має зберігати і класичну форму, і брати участь у новому русі. Так наш режисер Віктор Мозговий готується ставити виставу «Щедрик». Вона не лише про композитора Леонтовича, а і про людей, що створювали нашу історію. Та і в своєму театрі ми відновлюємо забуті сторінки його історії. Раніше ми рахували народження театру за 1934-35 років, появу театру російської драми. А зараз повернулись до «Шахтарки Донбасу», яка була заснована в 1922 році. Але і тоді початок був не з нуля. Більше століття тому на цій сцені грали «Катерину» Аркаса. Були корифеї українського театру, що потім поїхали до Єлизаветграду (нині Кропивницький), де заснували Театр корифеїв. Це історія, яку ми будемо зараз відроджувати в процесі створення сучасного українського культурного простору, з пам’яттю про свою історію і прагненням до нового, – нових форматів, нової, сучасної української драматургії.

У нас багато планів, і ми раді, що вони поступово здійснюються. В рамках літнього сезону відбулась прем’єра «Земний монолог», іммерсивна вистава, присвячена ювілею поета Дмитра Кременя, який цьогоріч відзначається на всеукраїнському рівні. Будемо ставити спектакль для підлітків «Фарбований лис» за Іваном Франком. Комедії будуть ставити Катерина Богданова та Євген Курман. Віктор Мозговий поставить «Щедрика» до новорічних свят. У нашому театрі були «Вечорниці у Кайдаша», тепер буде продовження, «Вечорниці у Кайдаша – 2″.

Відновлюємо фестивальний рух. Цього року на початку жовтня відбудеться фестиваль «Homo Ludens», а наступного року – літня театральна школа «Театрон». Так вони і будуть йти по черзі: один рік – «Хомо Люденс», другий рік – «Театрон».

Століття Миколаївського академічного художнього драматичного театру не святкували цього року так, як зазвичай ми святкуємо такі поважні дати. Думаю, жовтневий «Homo Ludens» буде достойним відзначенням століття театру і покаже, що за будь-яких обставин театр живий і творчий.

29 травня 2023
Миколаїв – Дніпро

Всі фото – зі сторінки Артема Свистуна у Фейсбуці (28.05 – 19.06)

Артем Свистун і працівники театру У приміщенні театру відбуваються різноманітні культурні заходи,
зокрема художни та фотовиставки

Театр на Адміральській показує не лише свої вистави,
а й радо приймає гостей