Мій торішній фестивальний марафон почався і закінчився в одному і тому ж місті і театрі. У цьому було багато символічного для усіх учасників подій – і в театральному, і в особистому сенсі. Коли сходяться початок і кінець, це може бути коло, а може бути спіраль, – коли життя виходить на новий виток, і до твого багажу додаються нові сенси, нова якість, нові перспективи. Те, що в даному випадку не коло замкнулось, а спіраль пішла на новий виток, немає жодного сумніву, бо там, в Мукачеві, для усіх нас – і господарів, і гостей – було стільки нового, що все і не пригадаєш.

Мукачівський театр почав свій ювілейний, сімдесятий рік з новим керівництвом: багаторічного директора театру Юрія Шутюка змінив на цій посаді Юрій Глеба, давно знайомий з колективом, спершу – як начальник відділу культури сусіднього з Мукачевим Іршавського району, а згодом – як начальник управління культури Закарпатської облдержадміністрації. У ювілейному році театр змінив також назву і статус: з областного став міським, а зветься тепер Мукачівським драматичним театром.

Всі ці зміни – не пуста формальність, за ними заплановані і вже почались зміни внутрішні, художні. Свідком початку цього процесу я була у свій перший приїзд в Мукачево в травні 2017 року, на фестивалі «Етно-Діа-Сфера», його розвиток спостерігала в кінці року, в листопаді, на святкуванні сімдесятиріччя театру.

 На всіх подіях відчувалась переламність моменту. Закарпаття, може, найбільш поліентнічний регіон України. Тут не просто живуть люди багатьох національностей, тут вони розмовляють десятками мов, зберігають свою національну культуру, звичаї. І закономірно, що мукачівський фестиваль «Етно-Діа-Сфера» був задуманий та існував як фестиваль етнічних театрів національних меншин. У 2017 році він проходив у вісімнадцяте. До цього моменту він дещо підрозгубив заявлену і витримувану деякий час специфіку. Свій внесок у цей процес зробили і зовнішні обставини – до нестабільності ситуації в країні, через що від участі в фестивалі відмовилися зарубіжні колективи, в минулому році додалися і деякі місцеві події, і тому програму фестивалю довелося коригувати мало не в останній момент: господарі фестивалю змушені були показати більше вистав, ніж планувалося спочатку. Що для них було, звичайно, зайвими клопотами і напругою, яких і без того вистачало. А для мене стало плюсом, бо надало можливість краще познайомитись із трупою.

З головним режисером мукачівського театру Євгеном Тищуком ми зустрічалися раніше на інших фестивалях, де він проводив майстер-класи з біомеханіки Мейєрхольда, проте його театр залишався для мене територією невідомою. Та й не тільки для мене: мукачівці на фестивалі практично не виїжджали. І виходило: театр є, але який він – мало хто знає. Чималу роль в тому, що колектив був «невиїзним», грала віддаленість Мукачева, можливо, були й інші причини. І ось театр з’явився в 2016 році на фестивалі «Homo Ludens» в Миколаєві. Того року миколаївський фестиваль був присвячений творчості Івана Франка. Тому, дізнавшись, що закарпатці покажуть не лише «Украдене щастя», а й «Едіт Піаф», поставлений Євгеном Тищуком спектакль, в якому головну роль грає його дружина, актриса Вероніка Тищук, не одна я вирішила, що цей другий спектакль головреж везе,  аби піарити свою дружину. Подібне в театрі зустрічається часто, так що для побоювань підстави були. Та актриса зачарувала і публіку, і суддівську бригаду. Цікаво виглядала трупа і в «Украденому щасті». От з такими враженнями я їхала на «Етно-Діа-Сферу». А тепер – про побачене і почуте.

 

Юрій Глеба
Фото — Юліанна Штолцель

Юрій Глеба

директор – художній керівник Мукачівського драматичного театру

— Якщо кількома словами, я бачу майбутнє театру і фестивалю в оптимістичних барвах. Бо інакше для чого сідати в це крісло? А тепер спробую конкретизувати.

В творчій сфері життя театру я б спочатку не торкався репертуарного плану. Треба розпочати із того, що на поверхні, на що не можна закрити очі: укомплектувати фахівцями всі творчі і виробничі цехи. Нам потрібен штатний режсер-постановник, зараз в театрі відсутній професійний, досвідчений головний художник, художник-постановник. Немає професійного освітлювача, який би вмів читати світлові партитури, був би готовий максимально використовувати нове світлове обладнання, якого конче потребує театр. Є потреба доукомплектувати професійний склад в допоміжних напрямках, аби щоденно йшла робота з акторами. Ми маємо зараз фахівців, які займаються з ними вокалом, балетом. А  ще потрібні тренінги зі сценічного руху, сценічної мови. Багато років театр працював як російськомовний. Зараз інші об’єктивні обставини, а відповідно ми будемо готувати і репертуар. Для цього треба актвніше працювати над сценічною мовою: наголоси, дикція, – все, що стосується культури мови актора. А вже від усього цього будемо змінювати репертуарний план.

За рік ми маємо ставити не менше шести-семи вистав. Принаймні так я записав у своїй директорській програмі, представленій на конкурс. Але перш за все – завершення тих робіт, які вже розпочаті. В нас є дві вистави, постановка яких з різних причина затягнулась на два-три роки: «Князь Корятович» і «Том Сойєр». Ну а далі вже будемо працювати над іншими виставами.

Якщо протягом наступних п’яти років будемо ставити з тих шести-семи вистав бодай п’ять спектаклів українською мовою, це вже солідний багаж. І, безумовно, не відкидаємо набутий репертуар. Будемо працювати й іншими мовами і на місцевому закарпатському діалекті.

Театр зараз знаходиться на перехідному етапі в різних аспектах свого життя. Приміщення, в якому він розташований, давнє, спеціально збудоване для цього міста як театральна установа. Тому не дивно, що в ньому прекрасна акустика, чудова глядацька зала, чим пожуть похвастатись далеко не всі театри. Але, безперечно, будівля потребує деякої реконструкції, модернізації. І ми, зберігаючи основні параметри – і нахил сцени, і акустику залу, тощо, – будемо її осучаснювати.

Театр потребує зміни світлового обладнання і на сцені, і у приміщенні в цілому. Тому в першу чергу плануємо поміняти всю електропроводку, щоб мати відповідну потужність. Друге питання – покращання побутових умов артистів: додаткові санузли, душові, ремонт гримерних, обладнання їх новим інвентарем. Третє питання, а може, й паралельне, – оновлення механіки сцени: заміна полотна сцени, механічної конструкції куліс, падуг, підвісних обладнань, тощо.

? — Ви говорите про дуже коштовні речі, чому сподіваєтесь, що зможете все це зробити?

— Тому що уже на старті мого директорства і того, що змінився статус установи (тепер ми підпорядковані міському бюджету), місто виділило нам 2,5 мільйони коштів саме для ремонту, реконструкції. Це кошти бюджету розвитку театру, останніми роками він і близько не мав таких бюджетних вливань. Як начальник обласного управління культури, я знаю, наскільки мізерним було фінансування: воно не сягало більше 250-300 тисяч. А зараз ми сподіваємось цю суму освоїти в найближчі місяці, щоб, можливо, до кінця року просити додаткові кошти з бюджету.

? — Ви були на попередніх фестивалях «Етно-Діа-Сфера», але зараз Ваш перший фестиваль  на посаді директора театру-господаря. Це зовсім інший кут зору. Які Ваші враження від фестивалю і яким Ви бачите його майбутнє?

— Я обійняв свою посаду, коли над фестивалем вже працювало попереднє керівництво театру. Треба віддати належне: вісімнадцять років театр пестить цей фестиваль, виносить на своїх плечах. І коли керівники споріднених організацій, установ бачать такий ентузіазм, їм вже нема куди подітись – допомагають. Це заслуга мого попередника, Юрія Степановича Шутюка, який зараз є директором фестивалю.

Тож, коли я прийшов до керівництва театром, програма фестивалю вже була сформована. Змінювати її часу не було, та й наміри були благородні. Юрій Степанович під завісу свого директорства захотів зробити фестиваль вагомим і значущим. І це вдалося, про що говорить афіша фестивалю. Але вона не дуже віповідає положенню про фестиваль. І тут треба або формувати афішу відповідно до існуїчого положення, або його міняти. Я думаю, ми маємо поновити роботу саме з етнічними театрами, з драматургією національних меншин, або правильніше – національних громад, що проживають на території Закарпатського регіону. І от таким чином будемо мати свою театральну нішу в мистецькому житті і Західного регіону, і України. Бо аналогів такому фестивалю, мені здається, в Україні нема.

Потім хотілося б, аби фестиваль повернувся до практики попередных років, коли не було каруселі – приїхали, відіграли, поїхали, – і колективи-учасники могли б не лише відіграти свою виставу, а й побути кілька днів на фестивалі, побачити два-три виступи колег, поспілкуватись з ними. Це дуже важливо для театрального процесу взагалі, і, звісно, для театру-господаря, зокрема, в цьому величезна цінність фестивалю. Я третьою стадією я бачу зробити фестиваль конкурсним. Але для цього має бути високий рівень вистав-учасників, колективи мають бачити, що роблять інші. Має бути високопрофесійне, незаангажоване журі. Конкурсність я вважаю ознакою зрілості фестивалю, його апогеєм.

Зараз Мукачівський фестиваль має статус регіонального. Але ідея, покладена в його основу, актуальна для всієї України. Крім того, в Мукачеві настільки потужне культурне середовище, що театр просто мусить зробити цей фестиваль принаймні всеукраїнським. А взагалі-то він має бути і міжнародним. Приїдуть словаки, угорці, привезуть вистави своїх театрів, свою драматургію. Так було на попередніх фестивалях, і ми хочемо відновити цю традицію, розширити географію фестивалю, і не тільки на сусідів, а й шукати партнерів в далекому зарубіжжі, залучати українську діаспору. Звичайно, не все зразу, але перспектива є саме такою.

Треба створювати якісні вистави. Не менш важливе і вміння зроблене презентувати, продавати. Цьому треба вчитись. Один з напрямків діяльності театру, який треба суттєво поновлювати, – робота прес-служби, рекламного бюро. Почнемо з зовнішньої реклами, змінимо її на більш сучасні форми, освітлимо як слід фасад театру, розширимо свою присутність в інтернет-просторі…

Ми маємо розробити систему підходу і роботи з глядачем різного віку, починаючи з малечі. Тому окремо пропишемо гастрольну діяльність колективу. Театр має не лише проводити фестивалі, а й приймати участь у інших фестивалях, а ця робота в театрі була трошки не на належному рівні. Тепер ми будемо частіше виходити в світ, показувати себе, щоб нас побачили, почули, оцінювали. Хочемо знати своє реальне місце у театральному середовищі країни. Що треба розвивати, що коригувати і в якому напрямку. Крім участі у конкурсах, театру потрібні широкі гастролі по Україні. Хочеться поїхати і на Схід, і на Південь України: не лише відпочити, а й попрацювати. І ми маємо там друзів, прихильників, з якими будемо співпрацювати.

Нам важливо знати і добрі відгуки, і те, що не зовсім приємно для вуха, щоб робити правильні висновки. В творчій роботі немає спокою і це добре.

У фойє театру.
Фото — Юліанна Штолцель

Господарі «Етно-Діа-Сфери»добре організували заходи фестивалю – показ вистав, культурну програму. Цікаво працювала трупа театру. А ще в Мукачеві чудовий глядач, це дуже відчутно не лише по реакції зали на те, що відбувається на сцені, а в усіх дрібничках: як люди заходять до театру, з яким настроєм, як спілкуються у фойє між собою і з працівниками театру. По усьому відчувається, що люди приходять сюди постійно і йдуть не просто в театр, а у свій театр, який вони люблять, знають і – знаються на театральному мистецтві. Все це, безумовно, заслуга театру. Бо глядач сам по собі не стає публікою. А ще в Мукачеві прекрасне мистецьке середовище, я була вражена високим рівнем місцевої інтелігенції. От такі навколофестивальні враження. А що ж сам фестиваль, вісімнадцята «Етно-Діа-Сфера»?

Євген Тищук

 Євген Тищук

головний режисер Мукачівського драматичного театру

— Ми невипадково задумували «Етно-діа-сферу» як фестиваль національних меншин  Карпатського регіону: Мукачево – багатонаціональне місто. Тут на вулиці можна почути кілька десятків мов. Тому у багаторічного директора театру Юрія Степановича Шутюка і виникла ідея такого фестивалю, і ми разом втілювали її в життя. Початок був скромний: в першому фестивалі брали участь чотири колективи, – три запрошених і ми, господарі. Спочатку до нас приїздили театри з міст-сусідів – Ужгорода, Берегово, потім до них приєднався театр з Бреста. Звучали українська, білоруська, російська, угорська мови. Потім коло театрів розширилось, нас підтримало Міністерство культури України, і кілька років потому на нашій сцені звучали вже румунська, словацька, циганська, єврейська, сербська, кримсько-татарська мови. Але дедалі все складніше було запрошувати колективи, бо зменшилось фінансування. Бувало і так, що театр проводив фестиваль за свій кошт і при підтримці області й міста. Не можу сказати, що цього року, на вісімнадцятому фестивалі ми відійшли від традиції. Так, ми не змогли запросити колективи національних меншин, але все одно підтримуємо національну традицію через драматургію, яку представляють театри.

«Вітер шумить в тополях» Ж.Сиблейраса
(режисер Євген Лунченко).
Київський театр російської драми ім. Лесі Українки

Відкрив фестиваль спектакль «Вітер шумить в тополях» Ж.Сиблейраса Київського театру російської драми ім. Лесі Українки (режисер Євген Лунченко). Я люблю цей колектив, вони наші побратими, ми працюємо у тій же стилістиці – психологічного театру. Приємно, що кияни привезли спектакль Євгена Лунченка. Він актор цього театру, і «Тополі» – перша його режисерська робота. На сцені три молоді актори, що грають літніх людей, колишніх солдатів, що зараз мешкають у будинку ветеранів. Виставу, основний матеріал якої – спогади, можна було «засидіти» в кріслах, «заговорити». Але режисер наситив її рухом, активно «переводив» текст в зоровий ряд. Про те, що переживають персонажі, про їхні фантазії  ми не лише чуємо, а й бачимо.

? — Лунченко у виставі – граючий тренер. Ви теж і режисер, і актор. Чому без нагальної потреби в своїх виставах не граєте?

— Коли я поставив роль на актора, і він повністю виконав ту партитуру, яку ми з ним разом створили, після цього я можу увійти у вже створену, втілену партитуру. Я не копіюю, а імітую те, що зробив на іншого актора. Психологічно я все одно все це переживаю. Але сидіти у глядацькій залі і потім вибігати на сцену, приймати участь у репетиціях як актор, разом з акторами вибудовувати роль, – у Лунченка це вийшло. Я би не зміг і ставити, і водночас грати, і я сказав йому про це після вистави.

? — У сучасному українському театрі, на жаль, збереглась схильність до «розмовних» вистав, коли все йде через текст і зоровий ряд бідний. Цим постановка киян дійсно не грішила: попри обмаль зовнішньох діх, вистава війшла видовищною. А от насиченості акторської гри психологічними нюансами мені не вистачило…

«Кольори» П. Ар’є
(режисер Влада Бєлозоренко).
Київський театр «Золоті ворота»
Фото 2 і 3 — Юліанна Штолцель

Євген Тищук:

— «Золоті ворота» – ще один столичний театр, що взяв участь у «Етно-Діа-Сфері-2017″. Я знаю цей колектив, молодий, креативний. Стас Жирков і його однодумці змогли створити такий театр, що актори біжать туди і працюють з любов’ю. У цих молодих людей багато творчих ідей, вони мислять в сучасному темпоритмі, у їхніх виставах цікаві режисерські партитури, видовищно побудована дія. Хоча нафантазоване не завжди доречно.

Колектив показав на фестивалі виставу «Кольори» П. Ар’є у постановці молодої режисерки Влади Бєлозоренко. Перш за все мене привабила в ній динаміка не лише в акторських роботах, а й у сценографії, музиці, світловому оформленні. Спочатку вистава справляла враження капуснику: здавалось, що актори вийшли, обрали якусь тематику та імпровізують. Але потім метафори стали зрозумілішими, зчитувались легше.

? — У виставі є цікаві моменти і в акторській грі, і режисерські, сценографічні ходи. Але в ній є одна негативна риса, на жаль, притаманна сучасній молодій режисурі: дуже приблизне метафоричне мислення, коли смисли різних образів конфліктують між собою без виправданого смислового навантаження, а просто тому, що образ нечіткий. Наприклад, уявний потяг рухається зліва направо, а крісло по реальних рейках – натяк на той самий образ швидко плинучого часу – чогось рухається перпендикулярно, з глибини у напрямку авансцени. І оці два перпендикулярні один одному напрямки, звичайно, викликають в уяві образ хреста, але з метафоричної тканини вистави незрозуміло, на що той хрест натякає і чи натякає на щось взагалі.

— Можливо, це наслідок поєднання інтенсивності творчого процесу і відсутності досвіду. Скоріше за все, молоді постановники просто ще не вміють професійно управлятись з усим, що напридумували.

? — Молоді дійсно багато ставлять. Та мені дуже часто здається, що той інтенсивний процес або взагалі має не творчу природу, або ті творчі задуми не встигли у режисера визріти, а він вже біжить ставити. ..

«Перерваний політ» Б. Мельничука та Л. Костишиної
(режисер Олександр Король)
Львівський обласний муздрамтеатр ім. Ю.Дрогобича
Фото 3 і 4 — Юліанна Штолцель

— Ще один постійний учасник «Етно-діа-сфери» – наші сусіди, театр з Дрогобича. Цього разу вони привезли виставу «Перерваний політ» Б. Мельничука та Л. Костишиної у постановці головного режисера театру Олександра Короля. Дрогобицький театр – це справжній театр-дім, в ньому домашня атмосфера, все для плідної роботи: щоб ти міг прийти туди, відключитись від повсякдення і зайнятись творчістю. Родзинка вистав театру – сценографія (у цому спектаклі працював художник Ярослав Данилів), і це має не лише творче, а й організаційне підгрунтя: яке образне рішення вистави режисер з художником задумали, так театр і зробить, вони не економлять. І це властивість не лише вистав для дорослих, я й дитячих. Акторська гра дрогобицього колективу вирізняється ансамблевістю. Ми бачимо, що режисура працює з актором, і це теж позитивна риса вистави. Але я би, наприклад, більше розвивав, насичував існування персонажа в запропонованих обставинах

? — Самий сюжет – сучасна варіація «Ромео і Джульєти» – давав можливість зіграти цю історію не лише як побутову драму, а й іронічно, відсторонено, скажімо, з натяком на довгу історію варіювання славетного сюжету. Це дало б можливість пригасити банальності, що їх багато у сюжетній канві. Як на мене, невисока якість драматургчіного матеріалу стала причиною не завжди переконливої акторської гри. Цікава, якісна сучасна драматургія або відсутня в достатній кількості і різноманітності, або нема налагоджених зв’язків драматургів з театрами…

«Дім Бернарди Альби» Ф.Г.Лорки
(режисер Євген Тищук)
Мукачівський драматичний театр
Фото 2-6 — Юліанна Штолцель

Драматургічна класика була представлена на фестивалі не лише в сучасних переспівах, а й безпосередньо. Господар фестивалю, Мукачівський драматичний театр показав «Дім Бернарди Альби» Ф.Г.Лорки. Вистава лаконічна, з цікавими, логічно пов’язаними між собою зоровими і звуковими акцентами. Сценографічне рішення може викликати різні асоціації, на мене сценічний прості справив враження глибокого колодязя. Той дім-колодязь пустий, з нього давно пішла кудись вода життя, і від того, що пристрасті вирують тут у пустоті, вони стають ще страшнішими. Танець як слово – незаяложений прийом, танцювальні фрагменти у виставі – не вставні номери, не ілюстрація,, а репліки у драматичних діалогах. У виставі гарний акторський ансамбль, але мені не вистачило цілісного відчуття актрисами своїх героїнь, коли людина несе в собі і своє минуле, і майбутнє…

— Гадаю, це пов’язано з непростою долею вистави: до цього фестивального показу її не грали півтора роки. Прем’єра відбулась у 2004 році. За цей довгий час спектакль зіграно усього шістнадцять разів. Чому? Це питання до наших адміністраторів, служби організації глядача.

? — Дивна річ. Вистава цікаво поставлена і зіграна, та й це не той драматургічний матеріал, що потребує від глядача спеціальної підготовки. Чому ж виставу не грати? Та й на фестивалях вона може добре прозвучати…

— Та й для актрис грати таку виставу дуже важливо, адже у драматургії якісних жіночих ролей менше, ніж чоловічих. А для молодих актрис «Дім Бернарди Альби» – просто необхідна школа.

? — Тож будемо сподіватись, що із успішною участю в місцевому фестивалі у вистави відкриється друге дихання, і вона буде частіше йти на рідній сцені, а також з’явиться на афішах інших фестивалів.

«Контракт» Ф.Вебера
(режисер Андрій Луценко)
Коломийський театр ім. І.Озаркевича
Фото 2 і 3 — Юліанна Штолцель

У фестивальній афіші були і дві легкі комедії. Коломийський театр ім. І.Озаркевича показав «Контракт» Ф.Вебера (режисер Андрій Луценко), Львівський театр ім. М.Заньковецької – «Чоловіка моєї жінки» М.Гаврана (режисер В’ячеслав Жуков).

«Чоловік моєї жінки» М.Гаврана
(режисер В’ячеслав Жуков).
Львівський театр ім. М.Заньковецької
Фото 3 і 4 — Юліанна Штолцель

Львівські актори зіграли більш вдало, виглядали переконливішими, публіка ж добре сприйняла обидві вистави. Але… Як виїздний жанр, легка комедія підходить для гастролей і не дуже логічно виглядає у фестивальній програмі, якщо, звісно, це не фестиваль комедій. Все-таки від фестивалю чекаєш немиттєвих вражень, за фестивальною виставою хочеться відчути якісь тенденції творчого життя театру-виконавця і театрального життя в цілому. А легкі комедії в цьому сенсі передбачувані: причина їхньої присутості в репертуарі наперед відома і незмінна, – театру треба робити касу…

«Швейк» за романом Я.Гашека
(режисери Мирослав Гринишин та Андрій Жолдак)
Київський драматичний театр ім. І.Франка

Євген Тищук:

— Фінальну крапку у фестивальній програмі поставив ще один київський колектив: славетний театр ім. І. Франка завершив вісімнадцяту «Етно-Діа-Сферу» виставою «Швейк» за Я. Гашеком.

Я не бачив раніше цієї вистави, тільки чув і читав про неї. Бенюк і Хостікоєв – прекрасний дует. Коли на початку Бенюк виходить у глядну залу, а в залі більше трьохсот чоловік, і вони як приймачі… Бенюк виходить зі своїм монологом, і я шкірою відчуваю, як в цьому просторі протягуються ниточки від актора до кожного глядача…  За ті десять хвилин, що він працював один з глядачем, актор повністю підкорив зал, підготував усіх до вистави, налаштував на єдину хвилю і потім відкрив завісу. Хостікоєву вже було легше, тільки вийти на оплески. І потім вони удвох три години на такому нерві, на такому драйві грали! На триста відсотків виклались актори…

? — Обидва актори дійсно грали з повною віддачею. А до режисури багато питань. Дивно виглядає вистава з очевидним головним героєм, коли ледь не уся друга дія – довжелезна сцена іншого персонажу. Причому головний герой не присутній в ній не тільки фізично, а й за внутрішнім станом того, що відбувається на сцені. Хоча… Коли виставі стільки років, вона могла значно трансформуватись порівняно із задумом постановника. Але акторськй кураж славетного дуету цього разу перекрив усі численні проблемні моменти постановки. У глядацькому захопленні виставою зіграли роль не тільки легендарні імена.

Запрошення знаменитостей на фінал фестивалю — традиційний безпрограшний хід. А от початок вісімнадцятої «Етно-=Діа-Сфери» був нетрадиційним як для фестивалю, так і для трупи мукачивського театру: на площі перед театром було показано перформанс.

Відкриття фестивалю «Етно-Діа-Сфера-2017″. Перформанс
Мукачівський драматичний театр

Євген Тищук:

— Звісно, нам хотілось здивувати глядача чимось незвичним. Але і для акторів це був важливий експеримент, що розширив їхній виконавський досвід, адже вони звикли працювати на сцені, в психологічному ключі і все подавати через мову. Дуже приємно, що у перформансі були задіяні актори усіх поколінь, від найдоствідченіших, до новачків: шістнадцять з двадцяти шести акторів трупи. Тобто вони яскравіше відчули, як втілюється задум через мову тіла, темп, ритм. Для акторів це була ломка стереотипів, багато хто спочатку ідею не сприйняв, зокрема те, що вистава мала відбутись не на сцені, а у форматі вуличного дійства. Їм нелегко було сприйняти нове. Ми починали з нуля, просто зібрались – а давайте придумаємо. Я запропонував фабулу, і ми з акторами почали придумувати події, розкручувати сюжет, які предмети нам можуть знадобитись у цих запропонованих обставинах. Обов’язково ці предмети мусили мати історію – текстуру, фактуру, вони мали бути справжні, не бутафорські. Вже потім, в процесі репетицій, коли відчули, що виходить, з’явився драйв, хотілось далі працювати, і це спробувати, і це… На відкритті не все вийшло так, як задумали, але глядачі сприйняли нашу новацію дуже позитивно.

(Далі буде)