Вистава як видовище

Найяскравішим видовищем програми п’ятих «Коломийських представлень» була вистава Івано-Франківського театру ляльок ім. М.Підгірянки «Цахес» (п’єса Я.Стельмаха за відомим твором Гофмана; режисер В.Підцерковний).

Юрій Мельничук:

- Коли знаєш твір, за яким театр ставить виставу, завжди думаєш, як це буде поставлено, як театр викладе матеріал. Цікавість, але разом з тим і холодок побоювання – як він це зробить, чи втілить… А тут ще поєднання романтичної філософської казки та лялькового театру.

Івано-франківці створили вражаюче дійство. Я думаю, що театр, попри якісь, можливо, суперечливі речі, справився з матеріалом, і може занести цю виставу до свого позитиву. Режисер розповідав, що працював над матеріалом сім років, мріяв поставити. Був задум з ляльками, інший.

Тема «Цахесу» дуже актуальна для нашого часу: «герой, антигерой, натовп». Ми когось називаємо героями, а вони виявляються не героями, а колосами на глиняних ногах. Мені здається, режисеру варто було б чіткіше подати лінію натовпу: чи він лишається натовпом? чи перетворюється в людей? Мені здається, що за його задумом натовп в кінці лишився тим же, яким і був, і, втративши одного Цахеса, став шукати іншого.

? — І ще було б краще, якби у виставі був один фінал, а не чотири.

- Так, фіналів декілька, в них різні смисли, і глядач трошки губиться: а до чого театр привів цю історію?

У вистави хороший ансамбль, є дуже цікаві акторські роботи, особливо Цахес Юрія Поллєка. Він пластичний, думаючий, інтелектуальний актор з хорошою перспективою.

? — Тим більше мені здавався зайвим оцей прес зоровості, якій дуже відчувався у виставі. Іноді атраціони відчутно виходили на першлий план, а актори відступали в тінь.

- Може бути. Тим більше, що це все технічно досить складне, і треба було, щоб все працювало належним чином. Може, ще й цьому сталася оця зорова надмірність.

Микола Данько:

- Я дуже пишаюсь, що я причетний, не до цієї вистави, а до цього театру. Коли я прийшлов до цього театру, ми якось були всі одного віку – і художники, і актори. Ми багато і різноманітно ставили, всі були захоплені роботою. Їздили по фестивалях: спочатку самі просились, потім вже нас почали запрошувати. Володимир Підцерковний був тоді у Рівненському театрі, його запросили на постановку Івано-Франківськ, ми з ним зробили виставу, а потім його запросили уже залишитись в цьому театрі.

Коли ми поїхали на гастролі у Францію, у нас там залишилось півтрупи! З одного боку, це свідчить про хороший рівень акторів, а з іншого в театрі посипався репертуар! Прийшов Підцерковний – а тоді ще у місцевому університеті не було театрального курсу, – і набрали хлопців, дівчат з культпросвєтів, ще звідкілясь, і він почав їх вчити, вводити в старий репертуар. І він потихеньку все зберіг. Треба віддати йому належне: цей репертуар й досі є в театрі. А зараз бачите, який потужний колектив!

Підцерковний поставив спектакль, в якому величезну роль відіграє музика, набагато більшу, ніж зазвичай у ляльковому театрі. Актори були готові працювати в такому середовищі, тому що знову-таки «Цахес» – не поодинока вистава, а частина процесу. У театрі є опера «Алі Баба і розбійники» В.Марченка, для цієї вистави спеціально була написана музика. І це дуже тяжко: тримати ляльку, співати свою партію. Отже «Цахес» не просто так з’явився в цьому театрі. Колектив йшов до такої вистави багато років.

? — Не буду приховувати: в мене дуже протирічні почуття від вистави. Але то мої враження, а до Вас кілька питань. У цій виставі лише одна лялька, до речі, дуже виразна, цікава (художник К.Чепурна), і це посилює бажання, щоб цієї ляльки у виставі було більше, щоб вона частише діяла. І подив, чому це не так. У Вас такого бажання не було?

- Ні, бо персонажі-актори самі як ляльки… І вдягнені як ляльки, і поводяться як ляльки. І ці маски…

? От до масок і є інше питання. Історія з Цахесом повинна якимось чином впливати на всіх цих людей. Тобто з масками – з внутрішнім станом людей – має щось відбуватись, а не відбувається…

- Мені здається, режисер пішов на це спеціально. Одна лялька, порцелянові обличчя навколо неї – і вийшо, що ця лялька і була найбільш жива з них усіх.

? — Актор-Цахес і лялька-Цахес – як вони пов’язані для Вас?

- Для мене це один образ – лялька і актор, різні прояви одного образу.

«Цахес» – красива, фантазійна й енергетично насичена вистава. Вона без напруги тримає увагу глядача. Актори добре підготовлені до такої роботи, непростої і технічно, і стилістично. Але у режисерській концепції є проблема. Так, люди-ляльки – ясно, який зв’язок ця метафора має з сюжетом Гофмана, який смисл вкладає в неї режисер, але… У гофмановському сюжеті є не тількі ті, хто зачаровані химерою, але й людина зі здоровим глуздом – поет Балтазар. І на тому протистоянні багато чого – якщо не все – зав’язано у Гофмана, тобто це тримає систему смислів всієї історії. А у виставі цього протиставлення або немає, або воно не відіграно так, чтоб глядач його помітив. І тоді зникає позитивний полюс історії. Може, режисер саме це і мав на увазі, але ж система гофманівських смислів у своїй логіці цей полюс має…

Ще одна вистава з насиченим зоровим рядом – «Гамлет у гострому соусі» А.Ніколаї Львівського театру ім. М.Заньковецької (режисер В.Сікорський).

Події цього сюжету розгортаються на королівській кухні, отже і головні герої – не королі та принци, а королівський кухар, його дружина та дочка. Вони готують і надсилають страви до королівського столу, що знаходиться десь там, за межами сцени. Але головних дійових осіб шекспірівського «Гамлета» ми все ж побачимо, тому що час від часу вони заходять до кухні. З кухонних розмов ми і дізнаємося подробиці життя королівства Датського.

Юрій Мельничук:

- Це цікава рефлекцсія на «Гамлета». Драматург запропонував свій погляд на класичний сюжет – з королівської кухні. Такий хід дає багато можливостей для театральної гри, і постановники цим активно користуються. Та й жанр, близький до трагіфарсу, тобто поєднання різних начал, дає багато можливостей різноманітнити сценічну дію.

? — Щодо п’єси. Є два очевидні підходи до цього матеріалу: погляд на історію Гамлета з кухні, з точки зору кухаря, і другий – коли цей самий кухар всю цю історію сам і «готує», через їжу впливаючи на королівський настрій і поведінку. Який з цих варіантів, на Ваш погляд, більше підходить до цього матеріалу?

- Я б трішки змінив фокус. Те, що ми побачили, свідчить, що львів’яни грали не стільки трагіфарс, до чого, повторю, тяжіє п’єса, скільки комедію. На мою думку, це спрощувало, знижувало виставу. Все ж таки гротеск, химерне поєднання різнорідних  речей було б набагато доцільніше, точніше і могло б насити виставу глибоким змістом. Матеріал потребував, щоб якимось чином був втілений драматизм. Він, до речі, був у музиці, але відсутній у персонажів, в акторській грі. Так само і фінал: приходить Фортинбрас, і або кухня повинна запрацювати по-іншому, або треба показати, що він підпав під вплив кухаря, але цього не було.

У аторському ансамблі я б виділив Мирославу Солук (Офелія) та Андрія Сніцарчука (Лаерт). Коли вони виходили на сцену, було відчуття органіки, саме того внутрішнього стану героїв, який природний для цього контексту. Інші актори існували трішки в побутовій манері, що не дуже відповідало матеріалу.

Але попри всі зауваження спектакль цікавий. Крім того, на мою думку, рефлексії на класичні твори завжди корисні. Театр пропонує діалог досвідченому глядачу, знайомому з оригіналом, спонукає до порівнянь, роздумів. І це позитивно, що люди можуть поговорити про якісь суто театральні речі, підходи. В кулуарах таке спілкування вібувалось, і було б дуже добре, якби такі розмови, думки почули режисери, – оці дискусії стосовно матеріалу.

? — Тобто Ви за післявиставні обговорення?

- У мене виникала така думка. Може, кроком на цьому шляху стане нововведення фестивалю – оприлюдення вражень членів еспертної ради по кожній виставі на сайті Коломийського театру (http://teatr.kolomyya.org/news/).

Досвід участі у фестивалях різного формату привів мене до думки, що члени журі чи експертної ради повинні бути готові після кожної вистави до її обговорення, і якщо театр хоче почути наші думки – обговорюємо, а ні так ні. Але отака форма, яку запропонували коломияни, ще краща, тому що зазвичай, коли театр відчуває, що вистава не дуже сподобалась, то й відмовляється від обговорення, а такі речі не варто віддавати на розсуд театру, це не на користь творчому процесу, який у нас не в такому вже хорошому стані, щоб нехтувати професійним поглядом на роботу театрів.

У мене дещо інші враження від «Гамлета в госторому соусі». В цій виставі заньківчан є на що подивитись і чому порадіти. У ній енергійна, винахідлива режисура, багато яскравих деталей, що метафорично і водночас чітко доносять до глядача смисл. Активно, цікаво працює сценографія (художник Н.Тарасенко). Але чогось важливого виставі не вистачило. На мій погляд, це «щось» пішло від п’єси. І річ не тільки в тім, що жартівливі перекручення, натяки працюють лише на того глядача, який знає шекспірового «Гамлета», до того ж не тільки сюжет, а й текст, а таких глядачів в сьогоднішньому театрі не так вже й багато. Головне ж у тому, що, образно кажучи, в п’єсі, а з нею і у виставі багато соусу та мало страви: посилання на «Гамлета» фрагментарні, а лінії, яка б була пов’язана з його сюжетом і розвивалась би на протязі всієї п’єси та вистави, немає.

І ще одна річ. Серйозність проблем, що їх піднімає об’єкт пародії, шекспірівський «Гамлет», не витравити ніяким сміхом, вони будуть просвічувати через будь яку зухвалу та вдалу комедію. Іншим словом, легку комедію на такому фундаменті не вибудувати. Саме це і спробував зробити драматург, а за ним театр. От нам і не вистачило їх реакціі на високі теми «Гамлета», хоча б у фіналі.

Гості з Росії

Хоча коломийський фестиваль поки що має статус всеукраїнського, свою творчість на ньому презентують і зарубіжні колективи. Цього року глядачі познайомились із Омським державним Північним драматичним театром ім. М.Ульянова з міста Тара. Росіяни привезли виставу «Кошмар» за оповіданнями Чехова «Кошмар» та «Вороги» (режисер К.Рєхтін). Тож новина для глядачів була подвійна: новий для нас творчий колектив плюс перше сценічне втілення двох чехівських оповідань.

Юрій Мельничук:

- Чехов не тільки для російської, а й для усієї пострадянської культури – фігура знакова, ми вчимося на Чехові, на його прагненні зрозуміти людину, вміти побачити в людині і драматизм, і смішне, і трагічне. Це справжня енциклопедія характерів. Думаю, саме така логіка була і в режисера – що він відчув якісь перегуки з сучасним життям.

Коли ставиш прозу, завжди треба знайти, як перевести її на сценічну мову, бо її не можна просто прочитати і поставити «як є».

К.Рєхтін знайшов цікавий хід, дійовий прийом з двома розказчицями. Ці дві жінки – немов дві душі, два птахи. Актриси добре володіють голосом, зворушливо співають фольклорні пісні, що розвивають тему, в душу западає оця тужлива інтонація, яка начебто йде з глибини землі.

? — За чим тужать ці душі?

- Можливо, за гармонією, бо людина є недосконала. Але в будь якому разі треба сподіватись, що людське переможе. Вистава ансамблева, актори відчувають один одного.Характери задані цікаво, хоча в акторському виконанні не вистачало рельєфності, хотілося, щоб актори дійшли до більш глибинних речей. Може, це йде від того, що ця вистава поставлена і грається на малій сцені, де спосіб акторського існування, інтонації дещо інші, ніж на великій, як тут, у Коломиї. Тож, можливо, зауважень, що я вище сказав, не було б, якби я подвився виставу у її рідному просторі. А от з мовою, з дикцією у них все гаразд. Актори добре володіють словомвидно, що цьому у театрі постійно приділяють увагу.

Улюблениця фестивалю

Однією з постійних учасниць коломийського фестивалю є відома українська актриса Л.Кадирова. Цього разу вона показала моновиставу «Марія» (Коли розлучаються двоє), яку створила у співдружності зі своїм постійним партнером польським режисером З.Хшановським.

Ця робота присвячена пам’яти видатної української актриси Марії Заньковецької. Скупими зовнішніми засобами, з незмінним почуттям естетичної міри і такту виконавиця відтворювала найтонкіші нюанси внутрішнього стану своєї героїні.

Вражаючий фінал вишуканої, як завжди, стильної вистави Кадирової та Хшановського: всю сцену, з гримерним столиком та дзеркалом біля правого порталу, з афішами вистав, в яких грала Заньковецька, розвішаних по усьому заднику, актриса поступово затягує напівпрозорою білою завісою, і сама її героїня опиняється там, за нею. Сцена поступово поринає у темряву, і лише сяє у пітьмі образ коханого й партнера великої актриси. Сила любові перемагає все – і час, і забуття…

Легка комедія

До різних жанрів і відношення різне. Коли ми говоримо про легку комедію, зазвичай відчуваємо, що її присутність в репертуарі театру потрібно якось пояснити. Найчастіше виправдовують мізерністю фінансування, змушеністю театрів працювати на касу. Є ще одна причина, простіша і, на мій погляд, головна: людині іноді хочеться просто посміятись. Щоб скинути напруження чи відновити душевную рівновагу, – життя підкидає багато причин. І куди йдти в такій ситуації, як не в театр.

Саме у цьому жанрі була вистава «Амор. Кохано. Італьяно» за п’єсою А.Ніколаї, що показав на фестивалі Ніжинський театр ім. М.Коцюбинського (режисер О.Биш).

Шалена енергія героїні (А.Соколенко), помножена на красу, привабливість і безрозсудність, – це таки справжня біда.

Добре вибудуваний сюжет, продумана, функціональна режисура, винахідлива пластика (хореографія Г.Сірякової) і танцювальні номери (А.Якименко та О.Репяха), яскраві акторські особистості, – що ще треба для классного показу легкої комедії? Так, безумовно, кураж. Тоді дійсно виходить справжня легка комедія, і глядач сміється і радіє цій легкості, і вона проникає в душу. Саме так і сталося на ніжинській виставі.

Причарували!

Вершиною програми цьогорічного коломийського фестивалю стала дивовижна вистава «Недотепа із Вертепу» Д.Кешелі ужгородського Закарпатського театру ляльок «Бавка» (режисер О.Куцик). Її бачили на десятках фестивалів, у багатьох країнах світу, і не дивно, що всюди театр отримував за неї найвищі нагороди. І актори, і ляльки не грають – вони існують у чарівному світі вистави, кожна мить, кожна деталь якої дарує глядачеві насолоду.

Юрій Мельничук:

- Про цю виставу найлегше говорити. Вона вражає своїми народними інтонаціями, легко, без зусиль поєднує сакральний сюжет і нашу сучасність. І зроблено це з колосальним відчуттям смаку, із знанням законів театрального дійства. Н. Орєшнікова та Н.Карпенко – двоє прекрасних акторів, універсальних, синкретичних, творять різні характери. А персонажів багато, дії багато, і актори чудово з усим цим справляються. Вони співають,віртуозно володіють лялькою і начебто створюють виставу на наших очах, повертаючи історію хлопчика то поетичною, тремтливою, то веселою стороною. Вистава цілком заслужено має велику сценічну і фестивальну історію перемог. Її з однаковим задоволенням дивляться і діти, і дорослі.

? — І дивна річ: у цій виставі ляльки часто не рухаються, а немовби спостерігають, як актори розігрують-розповідають нам їхню історію. Але ж попри це вистава саме лялькова, ніякого відчуття перекосу в живий план немає…

- Так! А це тому, що актори працюють через ляльку, вони – це так видно – люблять своїх ляльок. І тому вистава гармонійна. На одному професіоналізмі цього не здобути, тут потрібна любов душі.

Все у світі багатогранне. Саме таким є і ключове слово вистави – «вертеп»: це і місце, де народився Христос, і назва старовинного народного лялькового театру, і – це мало хто знає – так називається гірське закарпатське село. Так само багатогранна і ужгородська вистава. Вона створена так, що в історії пошуків хлопчиком відповіді на питання, чи дійсно людина пішла від мавпи, кожний глядач незалежно від віку знайде свій зміст, саме йому зрозумілий і близький. Для дітей це буде прямий, сюжетний пласт, для дорослих за всім тим постануть багатогранні метафори.

Є у спектаклі ще один об’єднуючий момент, не естетичного, але дуже важливого соціально-психологічного звучання, пов’язаний з релігійними мотивами. Вони не педалюються, проводяться дуже тактично, і тому історія про Митрика близька і тепла не тільки тим, хто сповідує християнство, вона набуває загальнолюдського звучання. Ця спрямованість ужгородської вистави, її об’єднувальна сила – така рідкісна, така дорогоцінна і потрібна у нашому розірванному сьогоденні…

Програма Коломийського фестивалю побудована так, що учасники й гості мають час і можливість поспілкуватись, і кожного року на них чекає цікава подорож. На п’ятому фестивалі це була поїздка в Буковель.

Керівник Коломийського театру та Коломийського фестивалю Дмитро Чиборак запрошує в Буковель.

Коломийський фестиваль знаний не тільки цікавою, різноманітною програмою, а й своєю гостинністю. Її завжди приємно відчувати, вона радує і зігріває усіх учасників та гостей, вона дивує тих, хто вперше на фестивалі. І всі ми, звідкіля б не були, покидаючи чудове місто Коломию, гостинний Коломийський театр, чекаємо на нові зустрічі.

Повна версія огляду. Скорочену версію надруковано в журналі «Театральний огляд», №2, 2013

(перша частина огляду – http://www.art-oko.com/oglyadi/kolomijski-predstavlennya-2013/)