«Снігова королева». Львівський театр естрадних мініатюр «І люди, і ляльки»
Коли виникає новий фестиваль, його називають першим. Зазначаючи тим самим, що це не разова акція, а буде і другий, і третій, і багато їх ще попереду. Ти радієш і від душі бажаєш організаторам сил, удачі, щоб так і сталося. І майже завжди поряд з цією щирою вірою і надією підступно прилаштовується сумнів. Не про те навіть, чи буде посміхатись удача творцям фестивалю, а про те, чи вистачить у них запалу, інтересу до свого проекту. Уперше побачивши Олексія Кравчука в липні 2015, я зрозуміла: у нього буде і п’ятий, і сорок п’ятий фестиваль. Зараз він готує третій, а ми в очікуванні нової зустрічі згадаємо другий фестиваль «І люди, і ляльки».
На ньому було чимало моментів, що запам’ятовуються. З не пов’язаних із спектаклями прямо-таки незабутнє враження залишив темп нашого існування усі три дні. Спектаклі проходили не на трьох, як в перший фестиваль, а на чотирьох майданчиках: окрім театру-господаря, ім’я якого носить фестиваль, театрів ім. Курбаса і Першого українського театру для дітей і юнацтва, свою сцену для фестивальних показів надав Театр ім. Лесі Українки. Якщо перші три майданчики розташовані хвилинах в десяти ходу один від одного, то до четвертого мені, наприклад, йти добрих півгодини. А спектаклів у фестивальній афіші – по сім в день, в різних театрах. І далеко не завжди між закінченням одного і початком другого були ті півгодини. Це я не поскаржитися на немилосердних організаторів (на них тиснув брак фінансів, ось і довелося вмістити шестиденний фестиваль в три дні), а пояснити, чому змогла подивитися лиш трохи більш ніж половину з двадцяти двох спектаклів.
«Про велику мрію». Київський театр ляльок «ПараШут»
«Ярмаркові розваги». Миколаївський театр «ІстАрт»
У афіші другого фестивалю, окрім постановок театрів ляльок, були спектаклі драматичних колективів. Останнім часом такий жанровий мікс все частіше зустрічається на фестивалях. Здається, симпатична і дуже корисна тенденція: відсутність жорстких жанрових рамок дає організаторам більше можливостей зібрати якісну, різноманітну афішу, на радість публіці і учасникам. Так, і їм теж. Тому що на фестивалі «І люди, і ляльки» немає каруселі: учасників і гостей запрошують на весь фестиваль.
Наймолодшим глядачам фестиваль подарував цілий букет казок : вони раділи зустрічі з улюбленими героями в класичних «Старій вітряниці» за мотивами Г.-Х. Андерсена (Хмельницький театр ляльок, режисер і сценограф Сергій Брижань), «Сніговій королеві» Є.Шварца (Львівський театр естрадних мініатюр «І люди, і ляльки», режисер Роман Козак, сценограф Оксана Россол), «Ярмаркових розвагах» за мотивами народної казки «Коза-дереза» (Миколаївський театр «ІстАрт», режисер Роман Гребенюк, художник Ігор Вербицький), знайомилися з новими історіями і персонажами в сучасних «Пригодах Саламурі» Д.Тедорадзе (Батумський театр ляльок і юного глядача, режисер Кова Пацурія, художник Марина Прангішвілі), «Про велику мрію» В.Топчій (Київський театр ляльок «ПараШут», режисер Ярослав Завгородній, сценографія Вікторії Топчій), «Хохлику» С.Ковальова (Івано-Франківський театр ляльок ім. Марійки Підгірянки, режисер Володимир Підцерковний, художник Карина Чепурна). Вміння цікаво розповісти історію, знайти точну інтонацію забезпечило цим спектаклям успіх у малюків.
«Хохлик». Івано-Франківський театр ляльок ім. Марійки Підгірянки
«Пригоди Саламурі». Батумський театр ляльок і юного глядача
Програма розпочалася з «Снігової королеви», яку показали господарі фестивалю, а в мені прокинувся і затурбувався підліток: раптом театральна казка програє в змаганні з кіноваріантом і не здивує? Але ні, щира захопленість акторів грою наповнює живою енергією найпростіші прийоми. Дуже незвично виглядав «Хохлик». Карнавальні костюми акторів, а поряд ляльки, що чимось нагадують героїв коміксів, і всюди – чи то снігові замети, чи то пухнасті хмари… І як завжди у франківців – прекрасний акторський ансамбль. Тільки фінал здався змазаним: відчуття, що в казці він недостатньо виразно прописаний, що і відбилося в спектаклі. Темпераментні «Ярмаркові розваги» і «Мрія», з великою кількістю симпатичних подробиць, здалися, проте, трішки затягнутими. Як і спектакль «Ілюзія дійсності» П.Бронштейна і А.Солоняка (режисер та сценограф Андрій Солоняк, актриси Валерія Замай та Марія Циплухіна). Цей цікавий приклад театру тіней показали артисти дебютанту фестивалю, харківського театру маріонеток «Мрії Марії». Можливо, і сам театр тіней тяжіє до стислості, хоча про це важко судити, оскільки в Україні цей вид лялькового театру майже не представлений. Але коли спектакль складається з окремих епізодів-мініатюр, навіть яскравих, дотепних, лаконічність бажана, бо багаторазова зміна сюжетів може стомлювати глядача.
З простих, побутових речей створили умовний поетичний світ чернігівські лялькарі у зворушливій виставі, образній розповіді про життя і творчість Олександра Довженка «Ріка… Життя…» Н. Сікачина (режисер Олександр Ковшун, художник Ольга Філончук).
А ось улюбленець першого фестивалю Батумський театр ляльок і юного глядача розчарував. Спектакль «Пригоди Саламурі» Д.Тедорадзе справляє враження постановки дуже старої, тих ще радянських часів, коли тотальна бідність, одноманітність театральних вражень забезпечувала спектаклю глядацький успіх навіть без зусиль театру зробити цікаве сценічне дійство.
«Одне цілковито щасливе село». Гомельський теат ляльок
«Ілюзія дійсності». Харківський театр маріонеток «Мрії Марії»
«Ріка… Життя…». Чернігівський театр ляльок ім. О.Довженка
Через напружений графік показів мені вдалося подивитись тільки першу дію спектаклю «Одне цілковито щасливе село» Б.Вахтіна, роботу Гомельського театру ляльок (Білорусь; режисер Ірина Ципіна, художник Костянтин Криштапович). У сценографії постановки багато яскравих, дотепних моментів, артисти, як завжди, були на висоті, а ось режисерське рішення здалося дивним: спектакль про події другої світової війни виглядав абсолютно радянським за своєю атмосферою. Але часи змінилися, вони розставили інші акценти в подіях минулого, які зараз викликають інші асоціації та почуття, з російською агресією розбіжності стали ще значніше. Можливо, і взагалі не варто було привозити на фестиваль в Україну спектакль на таку тему в такій трактовці…
Чомусь організатори фестивалів не люблять сусідства в одній програмі двох спектаклів по одній п’єсі. Та як на мене, це не нудно, а навпаки, цікаво. Адже ми не лише заради нових історій ходимо в театр. А порівняння завжди захоплює. Організатори фестивалю «І люди, і лялі» не злякались повторів: вони звели в одній афіші навіть не два, а три спектаклі за «Оскаром і Рожевою пані» Е.-Е.Шмітта, які наочно показали, наскільки широким може бути спектр інтерпретацій одного і того ж твору. Харківський Відкритий театр показав моноспектакль (режисер Антон Меженін, актриса Майя Струннікова), дуетні вистави представили Київський муніципальний театр ляльок (режисер Михайло Урицький, художник Ольга Філончук, актори Ігор Федірко та Юлія Шаповал) і Перший Український театр для дітей і юнацтва (режисер Олексій Кравчук, художник Дарія Зав’ялова, актриси Олена Крилова та Леся Шкап’як). Три різні погляди на історію хлопчика, що помирає від раку, дитини, якій відпущено декілька днів, і за ці дні він проживає ціле життя… У моноспектаклі харків’ян багато побутових предметів-дрібниць: стільці, ведмедик, конструктор, календар, плед… І не в тім річ, що у моновиставі актрисі потрібний партнер, і його роль грають речі. Спектакль передає самотність дитини і як вона наповнює життям світ навколо себе. У двох інших спектаклях предметів практично немає. У львівській постановці грають дві дорослі актриси. Вони, як і ми, дивляться на історію хлопчика ззовні, їх веде захоплення перед здатністю людини у будь-яких обставинах, у будь-якому віці прожити повноцінне життя. Вони знають, що це можливо, одухотворяють абстрактне знання живим почуттям і діляться ним з глядачем. Юні київські актори, розповідаючи нам історію Оскара, самі пізнають світ. Можливо, це один з їхніх перших дотиків до таємниць буття, до чогось, що вони не до кінця усвідомлюють, але вже відчувають. Ось це професійне акторське вживання в образ в з’єднанні з суто людським, життєвим відчуттям чогось нового, ще не осягнутого, дає цікавий ефект.
«Оскар і Рожева пані». Харківсьий Відкритий Театр
«Оскар». Київський муніципальний театр ляльок
Шмиттівський «Оскар» – дуже театральний сюжет, але його театральність специфічна. Цю історію потрібно не показувати, а пережити наживо, тут і зараз. А показати там треба тільки одне: інтенсивне проживання життя. Адже фокус в тому, що хлопчик зовсім не уявляє: він живе усе це життя, яке тільки на перший, сюжетний погляд може здатися фантазією. Це історія не про примирення з неминучим і не стільки про примат внутрішнього життя над зовнішнім, це історія про їх возз’єднання, про здатність людини відтворити цілісність свого життя навіть в екстремальних умовах і в, здавалося б, такий не відповідний для цієї внутрішньої роботи час – в дитинстві.
Проте, при усій його театральності, в сюжеті «Оскара» є один підводний камінець: занадто відверта логіка сюжетного руху. Причому тематична, емоційна різноманітність епізодів не урівноважує цю заданість розвитку сюжету. Щоб зберегти сюжетну напругу, потрібні або якісь екстраординарні засоби виразності, режисерські трюки, або сюжет потрібно сильно скорочувати, інакше він неминуче провисає. Ось тому найгармонійнішим для мене залишається бачений в 2013 році на вінницькому фестивалі спектакль, який Михайло Урицький поставив із студентами київського університету театру, музики, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого. Там скорочений варіант сюжету якраз і дозволив зберегти на протязі усієї вистави енергію сюжетного руху.
Відомо, як багато значить перше враження. Про Оксану Дмитрієву і її прекрасні вистави я чула давно, а ось побачити їх довгий час не вдавалося. Потім повезло, і перші зустрічі з її постановками були дуже вдалі. Спочатку у Львові, на першому фестивалі «І люди, і ляльки» Полтавський театр ляльок показав спектакль про Шагала. Там було те цілісне відчуття матеріалу, яким відрізняється визначний художній талант, була чудова, не передавана словами атмосфера, яка заповнювала увесь простір сцени і залу. І було відчуття абсолютної внутрішньої свободи тандему режисера і художника, яке передалося спектаклю. Друга моя зустріч з О.Дмитрієвою і її постійним співавтором художником Наталією Денисовою була в той же рік на фестивалі в Черкасах: полтавчани показали «Івасика-телесика». І знову – атмосфера, приголомшливі, найтончіші переливи світла і кольорів, і та ж художницька і людська свобода…
«Антігона». Харківський національний університет містецтв
ім. І.Котляревського
«Стара Вітряниця». Хмельницький театр ляльок «Дивень»
На другому фестивалі «І люди, і ляльки» ми побачили два спектаклі знаменитого творчого дуету: «Антігону» і «Матінку Кураж» у виконанні студентів Харківського університету мистецтв ім. І.Котляревського. Коли постановка настільки насичена образами, символами, якщо виникає атмосфера спектаклю, ти занурюєшся в неї, сприймаючи те, що відбувається, в цілісності. А якщо атмосфера не створюється, занурення в неї не відбувається, те, що бачиш на сцені, перетворюється на низку шарад, які ти успішно або не дуже розгадуєш. А оскільки їх безліч, то вихоплюєш з того потоку не завжди ключове, а що прийдеться, і через випадковість вихопленого не виникає зв’язку навіть між цими образами і сенсами, тому розумієш ще менше. На «Матінці Кураж» я не раз ловила себе на відчутті, що не можу зв’язати те, що бачу, із цією п’єсою. Можливо, причина у тому, що студентам не вистачило акторської майстерності точно виконати завдання. Режисерський задум і завжди потребує чіткого втілення, а при такій насиченості образного плану, як в спектаклях Дмитрієвої та Денисової, точність акторської гри тим більш потрібна. Що у результаті? Запам’яталися окремі виразні, місткі образи, перш за все в «Антигоні», а невдала зустріч лише підігріла бажання побачити інші постановки цих талановитих митців.
Що там не кажи, а фестиваль – це завжди свято. І кожного разу від свята чекаєш дива. Таким дивом на другому львівському фестивалі «І люди, і ляльки» став для мене моноспектакль Хмельницького театру ляльок «Стара вітряниця». Такий же простий, як андерсенівська казка. «Вона розуміла все буквально, а не можна ж все розуміти буквально». Виявляється, можна. Старий млин з лопатями-крилами, сім’я мельника – лялечки різної величини, фартух, сито, горщик, дерев’яні ложки, – це щоб їжу готувати та усіх нагодувати, шаль – а це щоб увечері спати укласти та прикрити-приголубити. Здавалося б, з чого тут взятися диву? А з того внутрішнього світу актриси Наталії Брижань, яким осяяний простір спектаклю, все, що в ньому відбувається. Коли в простих персонажах, їх вчинках, предметах ти відчуваєш не образи, не символи і навіть не сенси, а дихання живого життя. Яке ж диво ще потрібно?..
Персони фестивалю
Наталя Денисова, Оксана Дмітрієва, Олександр Ковшун, Михайло Урицький
Сергій Брижань
Олекса Кравчук і Володимир Підцерковний