За традицією останнього весняного тижня Мукачево приймає учасників та гостей театрального фестивалю «Етно-Діа-Сфера». На тогорішньому, вісімнадцятому фестивалі була відчутна переламність моменту у біографії і місцевого театру, що є засновником і господарем фестивалю, і самої «Етно-Діа-Сфери». У фестивальному аспекті ця кризовість проявилась в тому, що програма фестивалю, яка була доволі цікавою, не відповідала його ідеї як фестивалю етнічних театрів національних меншин України і сусідніх держав. З цим протиріччям ідеї і змісту треба було щось робити: міняти або ідею, або формування програми. Очевидно, що кращим був другий варіант, бо ідея такого фестивалю перспективна, оскільки відповідає реаліям життя, і фестивалю такого напрямку в Україні немає. Цим шляхом і пішов новий директор – художній керівник Мукачівського драматичного театру Юрій Глеба. Причому круто повернув фестиваль до його ідеї: дев’ятнадцята «Егно-Діа-Сфера» була присвячена театру однієї національної меншини України, – на сцені мукачівського театру панувала єврейська тема. У фестивальцій програмі вона була присутня в різних вимірах: єврейский театр, єврейська драматургія, єврейські мотиви у п’єсах.

Одна з тенденцій, помітних у настроях сучасної театральної публіки, – люди ідуть в театр за живим спілкуванням, їм перш за все важливий актор на сцені, ті емоції, той настрій, що він передає в зал. Цікавість драматургії, режисерської концепції вже не так привертають увагу, як раніше. І вистави часто виграють на тому. Це було дуже помітно на виставах цьогорічного мукачівського фестивалю. В таки хвипадках вдала акторська гра забезпечує загальне приємне враження від вистави, а постановочні проблемні моменти відходять в тінь, і публіка їх часто не помічає. Але якби їх не було, враження від вистав було б ще кращим, тоже згадаємо і про світло, і про тінь.

«Радіошансон (Вісім історій про Юру Зойфера)» С.Жадана,
Харківський театр «Арабески»

Першу виставу програми – «У Києві, на Подолі…» Київського театру «Колесо» я, на жаль, не бачила, бо була ще в Миколаєві на «Мельпомені», тож моєю першою виставою на мукачівському фестивалі стала постановка харківським театром «Арабески» тексту С.Жадана «Радіошансон (Вісім історій про Юру Зойфера)» (режисер Світлана Олешко). Якщо не знаєш нічого про Зойфера, і текст Жадана, і вистава можуть здатись звичайнісіньким випендрьожем. Але у реальній біографії цього чоловіка є чимало несподіваних виражів, забарвлених трагічною іронією, відбитком яких і сприймаються обрані літератором і театром форми висловлювання. Зойфер народився в Харкові, втікаючи від більшовиків, батьки вивізли його малюком в Австрію, там за іронією долі він через роки став марксистом, коли батьки тікаюли від фашистської навали до Америки, лишився в Австрії, вів підпільну боротьбу, згодом потрапив у концтабір Бухенвальд і там – фінальний трагічно-іронічний вираж долі – помер такою ж смертю, яка могла спіткати і в звичайному житті, – від тифу, перед самим початком Другоі світовоі війни…

Шалений темперамент, пластичність виконавців – сильна сторона вистави «Радіошансон». Інші її складові викликають чимало питань, на жаль, іноді елементарних. Сама ідея сценічного втілення подібного тексту цікава і перспективна, але чи шукали постановники сценічного еквіваленту не лише змісту тексту Жадана, а і його образності? А це було б дуже доречно, бо ж текст звучить у виставі. Чи варто було до складності образної тканини тексту додавати ще й такий різноманітний, насичений зоровий ряд вистави? А сценічна мова чому така негарна? Іноді просто неможливо розібрати слова. І чого так кричати? «Якщо вам вдастся знайти співрозмовника» – ця фраза з вистави на фоні названих її особливостей набуває, думаю, не запрограмованого постановником смислу: виникає враження, що самим персонажам вистави співрозмовники не потрібні. Але ж актори такі молоді, так щиро грають, такі емоційно вражаючі, – і глядачі сприйняли побачене з захопленням.

«Ящірка» О.Володіна
Київський незалежний театральний проект «Театральна біржа»

Таке ж піднесення залу викликала і вистава «Ящірка» за О.Володіним київського Незалежного театрального проекту «Театральна біржа» (керівник проекту – відомий актор Лев Сомов, режисер Валерія Демченко). І в цьому випадку гарячим глядацьким прийомом спектакль зобов’язаний перш за все акторській складовій. Молоді, дуже пластичні, зі щирим захопленням граючі актори зачарували зал. І їм було що грати: пластика вистави доволі виразна, винахідлива (хоча не завжди відчувається її зв’язок із сюжетом), добре розроблені і окремі партії, і масові епізоди, тому зоровий ряд вистави запам’ятовується багатьма красивими (і, що важливо, зрозумілими) мізансценами. Та при усіх тих позитивних враженнях пластика помітно «багатослівна», що є питанням вже не лише до хореографа, а й до режисера вистави (на жаль, в інтернеті мені не вдалось знайти інформацію про автора хореографії у цій виставі). Це, до речі, особливість і харківського спектаклю, а також – загальна тенденція у сучасному вітчизняному театрі. Чомусь, вирішуючи розвинений пластичний план (як у «Радіошансоні»), чи ставлячи пластичні спектаклі (як «Ящірка»), режисери і хореографи зазвичай не враховують, що рух ємкіший, а отже і лаконічніший за слово, він швидше доносить інформацію до глядача. Якщо прибрати зайві рухи, які лише повторюють те, що вже «висловлено» раніше, вистава покоротшає. Але ж спектаклі із розвиненою пластичною лінією, а тим більше чисто пластичні постановки і мають бути значно коротшими за драматичні. Недарма ж, здається, усі шедеври пластичного театру тяжіють до мініатюри. А ще акцент на пластиці вимагає від її постановника чіткого висловлювання, щоб глядач якщо не розумів у живому русі вистави, то принаймні отримував видчуття пов’язаності пластики із сюжетом, або – у несюжетній виставі – невипадковості її пластичного малюнку. Це присутнє в «Ящірці» і часто-густо пропадає у «Радіошансоні».

Ще одна річ поєднує враження від двох названих постановок: вони занадто гучні. Як звучить вистава – ще одна з гострих проблем сучасного українського театру. Причому звукові вади постановок далеко не завжди обумовлені відсутністю належного технічного обладнання у театрів, а часто – простою недбалістю або лінню. Киянам не потрібна була гучна підтримка музики, вони достатньо насичували сценічне дійство своєю енергією, підтримували градус емоційості на належному рівні. Не важко було і харків’янам понизити рівень звучності музичної фонограми, тоді акторам не довелося б ту музику перекрикувати, а з криком зникла б і частина проблем з дикцією. Те ж саме – з піснею у виставі «Жінка-єврейка» за Б.Брехтом Київського муздрамтеатру ім. Шолом-Алейхема, при тихому співі актор би чистіше інтонував. І, до речі, тоді мікрофон не був би йому потрібен взагалі.

Мікрофон у виставі – ще одна «вічна» тема. Вистави граються в різних приміщеннях – різного формату, з різною акустикою, та й «in the open air» вже не рідкість. Варіанти режиму роботи акторів теж можуть коливатись від однієї вистави до трьох-чотирьох на день. В деяких умовах без мікрофону не обійтись. Але таке враження, що як тільки вирішили зробити варіант з мікрофоном, без нього вже не грають, навіть якщо потреби в цьому немає. Я цікавилась в організаторів різних фестивалів, чи колективи-новачки питають попередньо про акустику залу, в якому їм подведеться грати? Жодного випадку ніде не пригадали. А варто було б, ой як варто… У тому ж Мукачевському театрі чудова акустика, тож якби вистави грались і з мікрофонним підсиленням, і без нього, на «Етно-Діа-Сфері» жодного мікрофону б не було, і від цього вистави лише виграли би.

«Ігри на задньому подвір’ї» Е.Мазії,
Національний театр російської драми ім. Лесі Українки

Ще одна молодіжна акторська команда виступила цього року на мукачівському фестивалі: актори київського Національного театру російської драми ім. Лесі Українки показали «Ігри на задньому подвір’ї» Е.Мазії (режисер Дмитро Морозов). У цьому випадку невимушеність, щирість молодих акторів не мала вирішального впливу на загальне враження від вистави, не покрила усі її проблемні моменти. Думаю, через жанр. В психологічному театрі величезну роль грають точно розставлені акценти, а у киян чи то партитура ролей не була точно вибудувана постановником, чи то актори грали приблизно, але було не дуже зрозуміло, про що грають. Дівчинка (а сучасні одинадцятилітки на це цілком здатні) свідомо провокувала юнаків на інтимні домагання? – це один сюжет. Чи ця дитина (і таке в одинадцять років можливо) просто не розуміла, що робить? – зовсім інший сюжет. Незрозумілість акцентів призвела до того, що останні репліки про гру (все це була лише гра), що очевидно мають виконувати функцію несподіваного фіналу, який разом з неочікуваним поглядом на розказану історію все роз’яснює, не прояснює нічого.

П’єсу Едни Мазії я прочитала після того, як подивилась виставу киян, і враження те ж саме: одна з цікавих рис цієї історії, як вона розказана драматургом, – її можна трактувати і так, і так. Саме до цього спонукає театр п’єса, і тоді не лише фігура головної героїні, а й увесь сюжет набуває об’єму, глибини. Пройти по лезу ножа, показати вирогідність обох поглядів на сюжет, не даючи переваги жодному, – нелегка справа, але можлива і варта зусиль театру. Прикро, коли драматургія дає таку можливість, а театр чомусь нею не скористався.

«Жінка-єврейка» Б.Брехта,
Київський муздрамтеатр ім. Шолом-Алейхема

Через нечіткість режисерських акцентів або акторської гри спрощеною відносно драматургічної основи виглядає і вистава київського Театру ім. Шолом Алейхема «Жінка-єврейка» (режисер Авігдор Фрейдліс). Героїня збирається тікати з Німеччини і перед цим робить кілька дзвінків – просить своїх співрозмовників подбати про її чоловіка, який не знає про намір дружини. З кожним дзвінком чіткіше проступає глибина драми, і кінець кінцем ми розуміємо, що жінка їде не на короткий термін і не на прогулянку, – вона тікає назавжди через трагедію, яка розгортається в її країні і яку оточуючі її люди, включаючи її чоловіка, ще не відчувають. З кожним дзвінком змінюється стан героїні: через початкову удавану безтурботність все ясніше проступає справжній біль, жах, туга. І оці внутрішні зміни – найцікавіше в сюжеті, що було прекрасно зіграно у вишуканому спектаклі одеського Театру на Чайній. На жаль, кияні пішли іншим шляхом: початкова веселість героїні в середині змінюється на драматизм. І якщо на самому початку опереткові інтонації і вся поведінка героїні вистави ще якось можна пояснити намаганням приховати свій жах, почуття безвиходу (хоча і на початку має відчуватись, що це удаване), то з годом таке виконання входить у все більше протиріччя зі змістом п’єси. Без поступового розкриття справжнього стану жінки незрозумілими лишаються багато деталей брехтового тексту, наприклад, градація терміну від’їзду жінки (у першій телефонній розмові вона говорить, що відїжджає на два тижні, у другій – на кілька місяців, а з останньою співрозмовницею прощається – зрозумілий символ того, що вона їде назавжди)…

«Ну спасибі тобі… Яша» Е.Кішона,
Миколаївський художній російський драмтеатр

Миколаївський художній російський драмтеатр показав у Мукачеві «Ну спасибі тобі… Яша!» за п’єсою Е.Кішона «Шлюбний договір» (режисер Віталій Манжелій). Як кажуть знавці ізраїльського життя, п’єса була написана для євреїв і про євреїв, це – сатира на застарілі традиції і закони, не сумісні з життям сучасного суспільства. Але сатира зрозуміла лише тим, хто знає її об’єкт. Для усіх інших п’єса Кішона є дотепною комедією положень. Такою її і представили глядачеві миколаївські актори на чолі з лідерами трупи Лідією Гашинською та Василем Остафійчуком. Спочатку дія розгорталась важкувато і було не дуже смішно (знаючи трупу, я думаю, що це пов’язано із транспортними клопотами: миколаївці зійшли з потягу менш ніж за дві години до початку вистави). Але потім актори розігрались і в кінці зал дякував їм гучними оплесками.

Існує погляд, що легкі комедії – не фестивальний репертуар, і для фестивалей підходять лише вистави, визначальні для театрального процесу. Мені здається, проблема існує та лежить в іншій площині. Проблема не у виставах, а у фестивалях: для нормального театрального життя потрібні фестивалі, орієнтовані не тільки на публіку, а й на професіоналів. І це таки зовсім різні жанри, перш за все – різні за принцпом формування фестивальної програми, хоча і не тільки (але то окрема тема).

«Тев’є-молочник» Г.Горіна,
Мукачівський драмтеатр

Мукачівці взяли участь у фестивалі виставою «Тев’є-молочник» Г.Горіна (режисер Юрій Крилівець). Виступити на фестивалі з прем’єрою, тим більше господарям, – неабиякий ризик. З урахуванням необкатаності вистави, коли актори ще мають розігратись, обжитись у її просторі і часі, це достойний внесок у фестивальну програму. Окрасою вистави вже є гра Василя Фурдя (Тев’є), від початку до кінця він витримує вірний тон: в комічні моменти життя свого героя смішить не комікуючи, в драматичні викликає співчуття без надриву, грає внутрішніми, а не зовнішніми засобами. П’єса побудована так, що комічна лінія поволі слабшає, а драматична, навпаки, посилюється, але сплески драматизму є із самого початку, у начебто комічних сценах, а комічні моменти виникають посеред драматичних до самого кінця. Певною проблемою вистави поки що є не завжди точне співвідношення цих двох головних ліній історії Тев’є і його родини – комічної і драматичної. Але коли у виставі є точки росту – це хороша перспектива для самої постановки, для виконавців і для театру взагалі. А приймали виставу прекрасно. Не лише тому, що грали свої, а таки чіпляли вони за душу. Ну і як не згадати, що у виставі стався дебют Юрія Глеби як театрального актора (він зіграв Священника). Сам дебютант каже, що це сталось за браком акторів-чоловіків у трупі, та ті, хто знають Юрія Федоровича, погодяться, що акторська жилка в нього є. Тож чом би і не продовжити?..

Може здатись, що мій огляд вистав дев’ятнадцятої «Етно-Діа-Сфери» занадто прискіпливий, тим більше що публіка, яка заповнювала глядацьку залу на протязі фестивального тижня, гаряче їх сприймала. Та це не прискіпливість, а інший погляд на спектаклі, що склали фестивальну програму, намагання побачити, яка перспектива через них відкривається для театру-виконавця і для «Етно-Діа-Сфери» взагалі.

«Князь Корятович» О.Гавроша,
Мукачівський драмтеатр «Князь Корятович». Зліва направо:
Пітер Матл, сценограф вистави, Олександр Гаврош, драматург,
Євген Тищук, режисер вистави, Юрій Глеба, директор — художній керівник Мукачівського театру

Я відїжджала з гостинного Мукачева пізно ввечері наступного дня по закінченні фестивалю, тож встигла побувати ще на одній прем’єрі Мукачівського драмтеатру: ввечері, при повному місяці у верхньому дворі знаменитого замку Паланок показали «Князя Корятовича» О.Гавроша (режисер Євген Тищук). Це був черговий епізод мого знайомства з трупою, бо багато чого в ньому було вперше, зокрема я не бачила мукачівських акторів у виставі простонеба, а це таки окремий жанр, вперше побачила театральну роботу художника Пітера Матла… Ця вистава і була моїм виразним фінальним враженням від дев’ятнадцятої «Етно-Діа-Сфери», хоча формально не входила в його програму. А може, це заявка на ювілейний, двадцятий фестиваль?..

Мукачево,
21-28 травня 2018

Щоб відчути атмосферу дійства, яке відбулось у замку Паланок, коротеньке відео з прем’єри «Князя Корятовича» тут:

Завдяки гостинності господарів «Етно-Діа-Сфери» відвідини фестивалю середньовічної культури «Срібний Татош» у замку Сен-Міклош в Чинадієві стали для мене традицією. Давно хочу та сподіваюсь невдовзі таки написати і про фестиваль, і про його натхненника художника Йосипа Бартоша.

Мукачево: