ВОЛОДИМИР БОГАТИРЬОВ: «ДЛЯ МЕНЕ ЖИВИЙ ТЕАТР ТОЙ,
В ЯКОМУ Є ЖИВА ЛЮДИНА В ЧАСІ І ПРОСТОРІ,
І Є ТЕ, ЩО МЕНЕ ДО ЦІЄЇ ЛЮДИНИ ПРИТЯГУЄ»

Всі фото у цьому матеріалі — Ігор Проценко.

? — Володимире Олександровичу, хотілося б Вас розпитати про театральну педагогіку і сучасний український театр. А для приманки скажу своє загальне враження. Головним досягненням і головною проблемою сучасної режисури (передусім молодої, оскільки в постановках молодих найвиразніше проявляється те, чому їх учили у вузі), є, на мій погляд, яскраве образне мислення і відсутність цілісного погляду на спектакль. Тобто театр – темпоральне мистецтво, спектакль розгортається в часі…

— Так, звичайно, це не просто окремі образи, картинки, калейдоскоп…

? — А безліч вистав є саме низкою окремих епізодів, картинок. В яких відчувається статичне мислення постановника, неначе він не режисер, а художник. І за усім цим стоїть фрагментарне світосприйняття.

— Мені здається, головна проблема сучасної режисури трішки в іншому: в недооцінці актора як головної теми театру. Для мене все-таки театр – це мистецтво про людину. Про людину у світі, про людину всередині самої себе. Про її муки, сумніви. Для мене особисто ось це важливіше, ніж всілякі картинки, що сьогодні взагалі закривають людину. У театрі і так обличчя видно, ну, можливо, в перших п’яти-десяти рядах. Далі ти сприймаєш актора як таку фігурку, що говорить. Якщо немає людської енергетики, якщо немає енергетики страждання, радості або захвату, то спектакль перетворюється для мене на видовище, яке я подивився…. Ну, щось сподобалося, щось налякало, але… я вийшов і забув. Чому таку режисуру рідко бачиш?.. Хоча є молоді режисери, не зациклені на формі. Ось Ваня Уривський мені подобається…

Знаєте, зараз серед режисерів, принаймні, серед тих, кого мені доводиться бачити на фестивалях, створилась група войовничих дилетантів. Вони нахапалися десь по верхах прийомів, вражень, надивилися спектаклів в інтернеті. Там схопили, тут схопили і дивують народ не важливо чим. Вони не ставлять питання, за чим має стежити глядач, як збудувати спектакль по наскрізній дії, що повинно відбуватись…

? — Такий режисер не відчуває рух часу, ні художнього, ні реального. Адже в спектаклі два потоки часу: художнього і фізичного, і вони повинні взаємодіяти. Вони-то і взаємодіють, це неминуче, але занадто часто це не побудований, не керований постановником процес, і таке враження, що режисер про цей чинник не підозрює… А ось коли фігура актора втрачається в спектаклі, може, це відбувається не лише тому, що режисер йде повз актора (актор як частина реквізиту, що взагалі давня тенденція; за моєї пам’яті це було ще у Любимова), а пов’язано і з особою самого актора?

— Ми, звичайно, любимо акторів – яскравих особистостей. Я обожнюю Аллу Демидову, Інокентія Смоктуновського, Євгенія Лебедєва. Слава богу, я бачив їх наживо у виставах. Це геніальні актори. Не усі артисти можуть бути геніальними, але потрібно прагнути до такого рівня акторської гри. Чим багатогранніша людина як особа, тим багатограннішим виходить і образ, який вона створює. На жаль, молоді артисти вважають, що досить вивчити текст і запам’ятати мізансцени. У найкращому випадку, ще – навчитися носити костюм. І все.

? — Що Ви найбільше цінуєте у своїй педагогічній роботі?

— Напевно, для мене найбільше щастя, коли допомагаєш студентам розкритися. Коли я відкриваю в них те, що закладено спочатку, але вони цього не знають, не вміють цим користуватися. Вони можуть не підозрювати, наскільки талановиті. І коли ти в них це відкриваєш, наприклад, на репетиції, коли в них відкриваються тайники душі, вони навіть лякаються: як це?. Раптом: що це таке сталося?.. І я роблю все, щоб вони не лякалися, не боялися педагога, колег, друзів. Нехай це дві години уроку акторської майстерності, але щоб вони тут могли розкритися. Вдається не з усіма, але коли вдається, це велике щастя.

? — Як змінилась освіта з того часу, коли Ви були студентом?

— Ми з Вами виросли на Пушкіні, Достоєвському, Толстому, Чехові. Сьогодні випускника на п’ятому курсі запитуєш, чи читав він Чехова. У найкращому випадку – короткий зміст «Чайки». Я не збираюся аналізувати шкільну програму, але те, що дізнаюся випадково… Ну правда, я не знаю, навіщо школярам учити «Парфюмера» Зюскинда. Навіщо дітям 14-15 років пхати цю літературу? А потім ми дивуємось, що вони такими зростають, що вони такі жорстокі.

Ми намагаємось, щоб студенти якісь книжки бачили, живопис. Адже нам в їх навчанні нема на що спертися… Є студенти, які намагаються навчитись. А є з установкою «Не читав, не читаю, і читати не буду. Мені це не потрібно. У мене є Гугл, я зайшов, подивився і досить». Ось що пригнічує – ця дрімучість, неписьменність страшна. Ну як актор, режисер може не знати якихось елементарних речей? У магістратурі в цьому сенсі краще: туди приходять підготовленіші, серйозніші молоді люди, що вже мають вищу освіту, і це вже інший рівень, в тому числі і рівень спілкування.

? — А якою «іншою» стала драматургія? Яку роль вона грає в сучасній театральній освіті?

— Ми більш-менш з нею працюємо. І не лише через програму. Неможливо ставити лише класику, та і набори такі, що класика часто не розходиться по ролях: грати нікому. Ми беремо сучасні п’єси ще і тому, що це зрозуміліше, доступніше студентам. Вони грають самих себе в різних обставинах. Інша річ, що в сучасній драматургії все написано в тексті: що бачу, що думаю, хочу, чого не хочу, що робитиму і чого боюся, – все абсолютно. А грати акторові – нічого. Нічого немає: ні підтексту, ні бажання, ні дії ніякої. Тобто драматургія перетворюється на вид літератури для читання.

? — А в п’єсі, розрахованій автором на постановку, має бути провокація для театру, щоб захотілось її поставити…

— Звісно. Мене не радує вербатім, усі ці «нові» форми… Подивився я безглуздий спектакль, в якому хороший драматургічний матеріал був запропонований глядачеві в якихось неймовірних формах, нічим не виправданих, і запитую режисера: «Навіщо ви це робите? Я і так знаю, що ви – хороший режисер.». А він: «Як? Це ж постмодернізм!» Йому зі мною нецікаво розмовляти, він розгорнувся і пішов. А я не дуже розумію, що таке цей режисерський постмодернізм…

? — Я не розумію, що таке модернізм, про постмодернізм взагалі мовчу. І ось цей увесь вербатім, документальна драма, уся ця хрєнь… У мене стійке враження, що ці «нововведення» – від нездатності людини художньо перетворити свої враження від життя. Людина знає, що на вінегрет потрібна картопля, там, морквина, буряк, але зрозуміти, що їх потрібно ще зварити, почистити, порізати і чимось заправити, – на це його вже не вистачає. Ось він переді мною це усе вивалює і заявляє про нову форму, новий жанр. А я бачу усього лише вінегрет, що не відбувся, який породжує питання: якщо ти не можеш образно переробити свої життєві враження, що ти робиш в режисурі? Так, ми усі ці формальні пошуки своєчасно не проходили і наздоганяємо, але щось занадто застрягли в доганялках. У Европах-Америках в театрі вже давно цікавляться не формальними викрутасами, а людиною на сцені, а ми…

— Цілком згоден Чомусь частина театральних постановників думає, що все може стати предметом зображення, предметом мистецтва. Ну, можливо, це вплив часу, Європи, Америки, не знаю, кого ще…

? — Широко відоме поняття «старі професори». Вони були легендою, і в наших уявленнях про них, можливо, щось ідеалізовано. Але вони були-таки особливими. Який сенс Ви вкладаєте в поняття «стара професура»?

— У мене був викладач російської літератури, дивовижний вчений, енциклопедичної ерудиції, Євген Михайлович Черницький. Нам не хотілося конспектувати його лекції, не потрібно було писати, ми сиділи, відкривши рота, слухали. Його можна було слухати нескінченно. Він дивовижно.ю неповторно розповідав про відомі твори, про творчість видатних письменників і поетів. У нас був схожий викладач, закоханий в українську літературу, приголомшлива викладачка психології…

? — А були якісь спільні риси, що поріднювали цих старих професорів?

— Вони добре знали свій предмет, це однозначно. І свою закоханість, знання предмета намагалися передати нам, студентам. Сьогоднішні викладачі часто приходять і холодно відчитують «за програмою», мовляв, я дав вам інформацію, ви повинні оце і оце зробити, не зробили – два бали і до побачення. А там не можна було просто вивчити, там потрібно було закохатися, ти повинен був емоційно ставитись до предмета.

? — Вони вплинули на Вас як педагога?

— Безсумнівно.

? — Для Вас педагогіка більше аналітично-раціональна річ чи інтуїтивно-магічна?

— Я думаю, певною мірою – і те, і інше. Педагогіка – це мистецтво, так. Але мистецтво не просто на рівні інтуїції або відчуття, або спорідненості душ. А все-таки педагог має бути майстерним. Не просто знати свій предмет, а ще й вміти навчити. Не виходить так – зробимо іншим чином, і потрібно придумати відповідні завдання. Не виходять ці – знайдемо треті, десяті.

? — Ви розпочали з того, що режисер йде повз актора. Мені завжди здавалось, що най специфічніша риса театру, яка відрізняє його від усіх інших мистецтв, а значить і найцінніша у ньому, – його неповторність, миттєвість. І цю миттєвість, як на мене, несе в театрі актор і ніхто інший. І коли режисер йде повз актора, я відчуваю, що мені недодають оту специфіку, за якою я і прийшла до цього виду мистецтва…

— Звичайно. Я часто цитую історію про йога, його психічну енергію, яку Алла Демидова розповідає на своїх майстер-класах. Актор створює образ і працює на зал, як вона говорить, «мыслеобразами». Коли цього немає, коли актор працює з холодним носом, коли думає «Господи, як мені в цю ноту потрапити.», у нього такі образи не виникають, і він не чіпляє зал. Попри те, що зовнішня миттєвість творчості є, енергетичного контакту із залом немає.

? — Мені здається, якщо актор «грає себе» в різних обставинах, це не акторство взагалі…

— Звичайно, не можна грати в усіх спектаклях самого себе. Ми і в житті-то не завжди самі себе граємо… (сміється)

? — Ви сказали, що витягуєте зі своїх студентів те, про що вони і не підозрюють. Це, власне, те ж саме і є.

— Я люблю відкривати в них талант. І дивувати їх самих тим дивовижним, що в них є.

? — Тобто приводити їх до себе?

— Можливо, так.

? — Мені здається, що педагог чим доросліше, досвідченіше, тим краще…

— Як Вам сказати… Я прекрасно розумію прірву між мною і вісімнадцятирічними хлопчиками та дівчатками. Вона не лише у світогляді, в рівні знань. Вона ще у багатьох речах. У нас і ритми не ті, ми і чуємо не так, і бачимо не так, і музику ми не таку слухаємо, як вони, і багатьох речей ми просто не розуміємо. І добре ще, коли педагоги розуміють це, враховують, що ми і наші студенти – люди різних поколінь. І не потрібно на студента гніватися, тому що якби він, як ти, сорок років цим займався, то, можливо, робив би це краще, ніж ти зараз. А ось коли педагоги вже не усвідомлюють, що потрібно мати терпіння, і приймати цю дитину такою, який вона є, і допомогти їй реалізувати свій творчий потенціал, коли педагог – диктатор, і «як я сказав, так і має бути», тоді потрібно йти. Йти взагалі потрібно вчасно.

? — … і це зовсім не про календарний вік.

— Так, звичайно.

? — В одному інтерв’ю Вам поставили питання про щасливу людину. І я згодна з Вами: потрібно вміти радіти тому, що маєш. Як на Вашу думку, чи вистачає у Ваших студентів вміння радіти, а якщо воно в дефіциті, то чому?

— Радіти вони вміють. Інша річ, в чому вони бачать причину цієї радості. У них більше приводів для занепокоєння, ніж для радості, розумієте… З юних років на них звалюється купа не дитячих, не юнацьких проблем. Багато з яких вони самі собі створюють своїми бажаннями. Хочу і квартиру, і машину, і сім’ю, і дітей, і за кордон, і щоб все було добре, і щоб усе це одразу, і нічого для цього не робити. Вони радіють, коли з’являються якісь гроші, коли є можливість потусити. Але як сказати… Приводи для радощів різні, ось в чому штука.

? — В тому ж інтерв’ю Вас попросили назвати п’ять слів, ящокі характеризують сьогоднішніх студентів.

— А мене на п’ять слів не вистачило, я назвав тільки три (сміється). І страшенно переживав із цього приводу.

? — А я, навпаки, подумала, що п’ять слів для головних рис – надто багато…

— Можливо. У наші часи ключовими словами були «репетиція», «книги», «бібліотека», а зараз… Ну, репетиція – можливо. Але у них зараз головне – робота. Вони на старших курсах працюють, і раз у раз чуєш «Ми на роботі», «Ми після роботи», «Я відпрошуся з роботи, щоб прийти до вас на зайняття», «Мені потрібно заробляти на навчання», «Мені потрібно заробляти, щоб купити собі, куртку, взуття». І мені шкода цих дітей, вони засмикані, вони працюють, щоб платити за навчання, але не вчаться: їм ніколи вчитись.

? — Але і тоді хлопці ночами розвантажували вагони…

— Але вони після ночі бігли не відсипатись в общагу, а на лекції. А зараз він прийшов з роботи: ой, я втомився… Так, і у нас була общага, був буфет, кафе вихідними. Але все одно на першому місці завжди була репетиція, книга, аудиторія.

? — Я згодна, що «потусіть» – одна з характерних рис сучасних молодих людей. З іншого боку, на усіх кутах чуєш про дефіцит живого спілкування. Як погляд, «потусіть» – повноцінне живе спілкування, чи щось інше, і за наявності «потусіть» дефіцит живого спілкування не зникає?

— Можливо, і не зникає. Можливо, вони збираються разом не стільки для спілкування, скільки відпочити, розслабитись.

? — Нещодавно у нас з Вами з’явився спільний знайомий, актор і режисер, якого Ви добре знаєте, а я – ледь-ледь: в жовтні цього року на миколаївському фестивалі «Homo Ludens» у виставі Володимира Петріва «Гамлет» в головній ролі я вперше побачила Івана Даніліна…

— Я його давно знаю, дуже люблю і стежу за тим, що з ним відбувається. Мені здається, що він довіряє мені, як педагогові і як людині. Мені подобаються спектаклі, які він ставить, подобається його внутрішня культура. Він продовжує традицію інтелігентності професії режисера.

? — В чому вона полягає?

— Ваня освічений. Його цікавить не лише класика, але і сучасні теми, він ставить з дітьми про Чорнобиль, про шкільний булінг. Не тому, що це «на злобу дня», кон’юнктурне, а тому, що там є проблема, є біль. Він дуже вдумливий, намагається багатогранно дивитися на матеріал, копати в глибину, знаходить образне рішення. І він хороший актор.

? — Що таке для Вас – хороший актор?

— Хороший актор для мене той, хто грає не ситуацію, а характер, особу, долю. І я за однією фразою, одним епізодом бачу людину. Тут не потрібно дивитись всю виставу, щоб зрозуміти, хороший актор чи ні.

? — Які для Вас ознаки живого театру?

— Я не цитуватиму Пітера Брука, просто використовую його термінологію. Для мене живий театр той, який розвивається в часі, в якому є дихання життя. Не просто зміна картинок, не просто циркулі, що говорять і ходять по сцені, а є жива людина в часі і просторі, і є те, що мене до цієї людини притягує.

? — Питання до Богатирьова-глядача. Чи можете Ви заплакати на виставі?

— Так.

? — А засміятись?

— Легко. І не лише на виставі. Я можу раптом згадати щось смішне в абсолютно не відповідний момент… Ну, зараз-то намагаюся стримуватись, але у мене була купа неприємностей через мою смішливість.

? — Абсолютно не здивувалася, почувши у Вашому телеінтерв’ю, що Ви були зразковим учнем, відмінником. Саме таким Ви мені і здавалися. Але не тільки. Мені завжди здається, що в такій живій, гнучкій, реактивній людині, як Ви, неодмінно сидить жартівник. Це правда?

— Так (сміється).

? — На питання про те, що не встигли і вже не зробите, Ви сказали, що хотіли поступити в київський театральний інститут ім. І.Карпенко-Карого. Чи є в цьому нездійсненому бажанні ехо теми «театральна столиця і театральна провінція»?

— Так, Міла. Так, звичайно. Розумієте, в ті часи були театральні школи – Київ і Харків. Потім ще був Дніпропетровськ, потужне театральне училище. Все!

? — А у кого Ви хотіли вчитися з тих, хто тоді працював в Карпенко-Карого?

— Я там трішки був біля курсу Миколи Рушковского, кілька разів бачив Майстра здалеку. І мені дуже хотілося у нього вчитися, хотілося бути разом з ними, але не вийшло. Він дивовижний майстер, інтелігент!..

? — І насамкінець – про Богатирьова-людину. Я не сумніваюся, що усі знайомі і незнайомі відмічають Вашу дружність. Це неможливо не помітити. Коли Ви вперше зустрічаєтесь з людиною, який Ваш настрій, що відчуваєте?

— Я завжди намагаюсь сприймати людей так, як хотів би, щоб сприймали мене. Принаймні доброзичливо, дружньо. Ось приходить людина. Я радий, що він прийшов.

? — Ви чутлива людина. Як, на Ваш погляд, студенти сприймають професора Богатирьова?

— Ох… Я їм кажу: «Наші зустрічі – це тимчасове явище у вашому житті». Тобто потерпіть мене доки я ще тут. Якщо вам вдасться у мене щось хороше взяти, навчитися, слава Богу. А не вийде – ну, значить буде так. Принаймні, хоч посміємось. Я дуже часто іронізую над собою, іронізую над якимись серйозними речами. Намагаюся жартувати. Мені це допомагає. Почуття гумору рятує мене в цьому житті.

? — Що абсурдніше життя, то більше рятує почуття гумору.

— Цілком справедливо. Ну, іноді я відчуваю, що їм набридаю, коли розповідаю щось сильно розумне. Я намагаюся бути цікавим увесь час. Не диктую лекції з конспектів, а роблю вигляд, що імпровізую. Хоча уся імпровізація написана заздалегідь, але завжди стараюся, щоб неначе ось тільки зараз це придумав. Бачу, коли студенти втомились, починають нудьгувати. Тоді закінчую, відпускаю раніше. Але зрідка буває, що після лекції запитують: «А що Ви сьогодні ще робите»? — «Та я там планував те-то і те-то» – «А може, ми ще зберемося»?

? — Ой, прєлєсть!..

— Так. Це розрив мозку! Це щастя.

30 листопада 2021 р.

МИХАЙЛО ЖУРАВЕЛЬ: «ВІН В КОЖНОМУ СТУДЕНТІ БАЧИТЬ ТВОРЦЯ»
Учень про учителя

— Моє знайомство з Володимиром Олександровичем відбулося у незвичний спосіб. Я завжди цікавився театром, брав участь у аматорських театральних колективах, і на одному концерті, де було все: і пародії, і танці, і пісні, — мене побачила студентка-старшокурсниця з кафедри театральної  режисури Рівненського державного гуманітарного університету, і порадила поступати в театральний. Так я потрапив у вуз, без попередньої театральної освіти в профільному училищі. Мій педагог був хороший спеціаліст, але з різних причин він нами не дуже займався, і ми ходили неприкаяні. Якось на студентському показі Володимир Олександрович Богатирьов робив розбір, і я почув людину, що, аналізуючи виступ першокурсників, говорить доступно, наочно. Він пояснював складні речі простою мовою з гумором та іронією. Це, як я потім зрозумів, взагалі йому притаманне.

Одного разу у мене було завдання зробити  інсценізацію. А я і слова такого не знав, добре, що хоч запам’ятав. Що робити, і як, геть не розумів. Звернувся за допомогою до Володимира Олександровича на кафедру. Вона тоді ще була на другому поверсіі в центральному корпусі, на Степана Бандери. Кафедри давно вже там немає, переїхала, а навчальні аудиторії ще залишились. Кожна виглядає як маленький театрик, подібно до Малої сцени Миколаївського художнього театру.

Я ніколи не боявся сцени, прекрасно себе на ній почував, швидко запам’ятовував текст, легко імпровізував, але про драматичний театр знав мало. Для мене театр був щось на кшталт веселої розваги типу КВН. Розумів, що є літературні твори, там текст зафіксовано діалогами. Того разу ми з Володимиром Олександровичем довго говорили про інсценізацію. Тоді почалось моє відкриття Богатирьова-педагога. Соромно зізнаватися, але я тоді відкрився не з кращого боку. «Якого автора ти вибрав для інсценізації?» — питає. «Собор Паризької Богоматері» по Гюго. Він: «А хто цей персонаж, що хоче? А це хто? А Есмеральда?»… «Ти роман читав?» Очевидно, що я плавав у відповідях, а роман читав у скороченому викладі… Він це розуміє, і — не педалює цю тему. Я злякався, що він скаже: «Ти! Чого ти сюди прийшов, прочитаєш — прийдеш?»  А він тільки сказав «Ну добре», і став пояснювати, що і до чого.

Я тоді багато чого зрозумів і взагалі, і по цій інсценізації, що і як мені робити. Я не вийшов розчавлений, на зразок, що мені треба йти в кулінарний технікум, а не в театральний виш. Вийшов з натхненням, з чітким планом вчитися та працювати. Роман Гюго згодом прочитав за тиждень. З цього випадка почались систематичні індивідуальні заняття Володимир Олександровича зі мною.

Одна з найкращих рис ВА те, що він ніколи не сперечається в процесі роботи над творчим завданням. Студент-початківець заявляє «Я так віжу!» А Богатирьов: «Я згодний», — і починає з тобою це робити, і ти, не усвідомлюючи, починаєш робити те, що він казав, а не те, що ти придумав. Не заперечуючи того, що ти напридумав, він тобі починає розповідати, захоплювати і вести туди, куди матеріал веде… По надзавданню, по взаємодії, по рішенню. І ти лише в кінці розумієш, що робив не так, як задумав сам, а як він повів. І це не було боляче. Я більше скажу: ти навіть не розумів, в який період він це з тобою зробив. Отака магія багатирьовської педагогіки.

Він завжди чудово вирішує конфлікти в групах. Причому ніколи не педалюючи, без дидактики, диктаторства. «Ви не праві, йдете не в ту сторону, так не можна поступати з іншими людьми» — це не про Богатирьова. Він розв’язує конфлікти красиво і непомітно.

Приблизно з третього-четвертого курсу я все більше вчився в нього. Тобто навчання йшло собі, а я ніби як на індивідуальні заняття до нього ходив. Ходив і на його заняття з його курсами. Тобто останні роки в інституті я вчився не зі своїми одногрупниками, а з його студентами різних курсів, тому жартома називаю своїми одногрупниками усі ті курси, на яких він викладав.

У нього завжди дуже чіткий аналіз твору. Ми потім жартуючи це назвали «математика режисури». Є конфлікт, предмет конфлікту, за нього борються, і ми завжди знали, що то за предмет конфлікту, в який момент м’яч переходить від одного персонажа до іншого. ВА це завжди просто, зрозуміло пояснював. Всі учбові вистави Володимира Олександровича — найкраща моя театральна школа. До цього часу будь-яку з них я можу переповісти до деталей. Ти коли приходив на виставу до нього, завжди розумів історію, яку він тобі розповідає. В нього усі спектаклі «про щось», «для чогось». І в більшості випадків я не розумів, що зі мною відбувається, але дуже емоційно переживав його вистави. В нього була вистава «Троянки» Евріпіда. Там не було страждань, заламування рук, але ти виходив після вистави і розумів, що на твоїх очах  руйнується світ героїв грецької трагедії. Він майстерно робить драматургію сучасною. Навіть якщо це дуже далека він нас антична історія на зразок евріпідових «Троянок».

Він гарно володіє професією, легко орієнтується у найскладніших речах і може пояснити все простою, доступною мовою. Коли після інституту я прийшов працювати на кафедру, і ми вже були колегами, я вмовляв його написати книжку — режисура в анекдотах. Бо суть будь-якого поняття режисури — скажімо, поразки, ведучої обставин чи предмету конфлікту, — він міг пояснити бувальщиною. Я думаю, цей проект в нас попереду.

Він дуже чіткий аналітик і фантастичний  практик. І чудовий психолог, він заходить в театр і легко починає працювати з акторами, бо швидко і точно розуміє, хто перед ним.

Він навчив мене розуміти вистави. Виходимо після спектаклю, я кажу, що витратив дві години часу і нічого не отримав. Він вмить пояснює причину. Або все не клеїться, бо постановник порушив закони жанру, або слабенька драматургія, чи тема, яка тебе не зачіпила в силу життєвого досвіду, чи режисер не витяг загальнолюдські виміри теми.

Він завжди відчуває, що людина бачить світ по-іншому. І завжди — ну, поки людина не переконає його в зворотному, — вважає людину митцем. В кожному бачить творця, завжди дає шанс, і неодноразово, проявити себе як творця. Він справедливий, це важливо для педагога. Він дружелюбний, завжди підтримує студента. Для нього дуже важливе працелюбство…