МУКАЧІВСЬКИЙ ТЕАТР. НОВИЙ ВИТОК СПІРАЛІ ЖИТТЯ (ІІ)

Интервью, Обзор 08/03/2018 Людмила ТОМЕНЧУК

Ще з миколаївського перегляду «Едіт Піаф» восени 2016 мені хотілося зробити інтерв’ю із виконавицею головної ролі. Візит у фестивальне Мукачево дав таку нагоду.

ВЕРОНІКА ТИЩУК

Він – головний режисер Мукачівського драмтеатру. Вона – актриса та режисер цього ж театру. На вісімнадцятій Етно-Діа-Сфері» планувалось показати одну виставу театру-господаря, але так склалось, що взяли участь двома спектаклями.. У фестивальну програму потрапили режисерські роботи подружжя Тищуків: поставлений ним «Дім Бернарди Альби» Ф. Гарсіа Лорки, де вона зіграла одну з ролей, та її постановка «Дуже простої історії» за М.Ладо. А ще на пам’яті – «Едіт Піаф» з нею у головній ролі, поставлена ним. Перше питання було неминуче…

? — Коли в театрі одна з актрис – жінка головного режисера, це часто обертається головною біллю для театру: привілеї, капризи прими, образи інших акторів… А як у родині Тищуків? Пан Євген відповідав мені на це питання в торішньому інтерв’ю, тепер черга пані Вероніки. Як позначається на Вашій акторській долі те, що Ваш чоловік – головний режисер театру?

— У нас багато в чому нетипова ситуація. Євген Віталійович не завжди був режисером. Ми прийшли в театр як актори, так і працювали вісім, а фактично десять років. Вже потім він почав ставити спектаклі. Вчився на режисерському відділенні спочатку Київського інституту ім. Карпенка-Карого, потім – в Москві, у Школі-студії МХАТ. Я завжди його в цьому підтримувала, бо відчувала в ньому режисера. Але щоб мені перепадало більше ролей, тому що чоловік – режисер, – такого не було. Якщо брали мене на роль, значить, брали, а ні – то ні. Наприклад, історія з «Лісовою піснею». Вдома ми намагаємось не говорити про театр, бо потім починаються спори, свари. І коли він сказав, що хоче ставити цей твір, я собі думаю: яка крута роль, як би мені хотілось її зіграти! Та я і сказати йому боялась про це, не те що вимагати. А Женя і не питав. Я взагалі ніколи на нього не давила, не запитувала про розподіл ролей. Може, хтось і не повірить, але було саме так. Тепер я роблю інакше, питаю: «На яку роль ти мене плануєш?» І далі – або «Ні, це роль не моя», або «Це я можу спробувати».

Відкриття «Етно-Діа-Сфери-2017″

Відкриття «Етно-Діа-Сфери-2017″. Перформанс
Фото — Юліанна Штолцель

Так от, про «Лісову пісню». Женя мене поставив на роль другої берізки, він Мавкою бачив іншу актрису. А я, поки він на роботі, дома відкриваю текст, починаю читати – і не можу: я вже це бачу, я граю, відчуваю цю мелодику… А та актриса, яку він призначив на Мавку, була російськомовна, у неї в тексті русизми. Одна репетиція, друга, третя… І тут вдома я прошу: ну дай, я хоч спробую, буду хоч третьою Мавкою… І Женя зробив таке випробування. Василь Михайлович Фурдь отримав роль Лісовика, к них з Мавкою у другій дії складна сцена. І от Женя каже: «Добре, завтра на репетиції спробуєте сцену Лісовика і Мавки, а ми послухаємо і вирішимо». – «Та це ж найскладніша драматична сцена!» – «От завтра і почитаєш… Я не хочу, щоб говорили, що жінка режисера отримала роль». Приходимо наступного дня, репетиційна зала, великий стіл, в кінці репетиції залишаються пара акторів, помічник режисера, і Женя каже: «Ну, давайте». Василь Михайлович вже начитаний, а в мене і тексту ролі немає, тільки книжка. Починаємо читати, і я не можу стриматись, сльози капають, сторінка мокра… Женя так на мене подивився, а потім каже: «Я знаю, хто буде грати».

Готуючись до переходу на контракт, ми писали свої резюме, і з’ясувалось, що в мене набагато менше ролей, ніж у інших актрис. Подивилась по датах: за двадцять шість років в театрі у мене були роки повного простою, сезон, а то й два – жодної нової вистави не лише у Євгена Віталійовича, а й у інших режисерів. Спасала моя викладацька діяльність в школі і невгамовний характер: у мене завжди багато різних творчих проектів. На своє сорокаріччя зробила моновиставу по моїх віршах і піснях, «Едіт Піаф», вистава до мого піввікового ювілею, теж моя ініціатива.

Моя невгамовність багато в чому допомагає і в житті, і в творчості. Але й заважала вона мені теж. Багато разів поступала в різні театральні інститути, і завжди чула: «Ви нам подобаєтеся, але ця невідповідність внутрішніх і зовнішніх даних…» Я маленька, худа, а програму завжди брала драматичну, масштабну: Ахматова, Лорка… От Ви мене зараз знаєте, я й досі жива, енергійна, а тоді була просто ураган! Мені б сказали залізти на шафу – залізла б, сказали б стрибнути з шафи – без проблем. Мене було дуже багато! Може, лякав, відштовхував занадто вибуховий темперамент… Поступала в Київ, Москву, але шкодувала лише один раз – коли не поступила в Пітер. Просто не повезло. Кацман останній раз набирав курс, я дійшла до другого туру, та його не було на екзамені – захворів. Я бачила, що сприймали добре, відмітили чисту російську мову, інтелігентний репертуар (члени комісії були приємно здивовані тим, що я читала фрагмент з «Кориди» Думбадзе – такий цікавий, не звичний для вступних екзаменів матеріал). А після іспиту відверто сказали: не повезло мені, що не було Кацмана, він би неодмінно взяв, він любив такий типаж. Поступала в київський театральний ім. Карпенка-Карого, на курс до Миколи Рушковського. Він сказав: «Якби Ви були сантиметрів на десять вищі, я б Вас взяв». На українські курси не поступала, бо тоді погано знала мову, а російські набирали раз на чотири роки. Тож я не стала чекати й поступила в київський інститут культури…

Серед моїх ролей є і головні: Маша в «Живому трупі», Лаура в «Скляному звіринці», хоча, на жаль, ми дуже мало зіграли цю виставу. Всього п’ять ролей такого калібру, але яких… У когось двадцять, тридцять головних, але я не шкодую за кількістю. А шкодую, знаєте, за чим? Що в цьому театрі мене жоден режисер не задіяв як музичну актрису, яка може працювати в жанрі мюзиклу. І мої кращі роки пройшли без таких ролей…

Євген Тищук:

— Треба, щоб трупа була готова до музичної вистави. Співають у нас лише три-чотири актори. Поки що синтетичних виконавців в трупі обмаль. Хоча не можна сказати, що музичних вистав у нас нема: одна з нещодавніх прем’єр – рок-драма «Собаки», поставили «Едіт Піаф», де все зав’язано на музиці.

Вероніка Тищук:

— Ми мало граємо «Дім Бернарди Альби», та ж сама історія з «Едіт Піаф». Після фестивалю «Homo Ludens» в Миколаєві у жовтні 2016 пройшло півтора року, після миколаївського показу ми зіграли «Піаф» аж двічі… Для мене, як актриси, це катастрофа. Та ще й один з виконавців пішов з театру (тоді Євгену Віталійовичу і довелось вводитись на його ролі, бо інакше витава пішла б з репертурау)…

У нас так якось виходить, що вистави, які ми з Євгеном вважаємо вдалими, мають нещасливу долю… Женін «Скляний звіринець» ми повезли в Сімферополь, на фестиваль «Кримський ковчег», були дуже схвальні відгуки. А потім зняли виставу… Не знаю, може, політика така була в театрі, віддавали перевагу касовим виставам, а те, що зроблено з душею, на перспективу, якось посувається в тінь… Я дуже переживаю за «Едіт Піаф», якщо будемо грати цю виставу один-два рази на рік, тоді який був сенс її ставити?..

«Дім Бернарди Альби» Ф.Г.Лорки
(режисер Євген Тищук)
Фото 2 — Юліанна Штолцель

У Бресті за «Дім Бернарди Альби» були такі схвальні відгуки від критиків білоруських, польських, російських, коли польський критик відразу запропонував допомогти показати виставу у Польщі, а приїхали ми додому – і все забулося, так ми її нікуди і не вивезли, а роки йдуть… Коли граю у «Бернарді», за думку, емоцію я вже давно спокійна, але тепер хвилює мій фізичний, пластичний стан: я вже не можу робити те, що могла десять років тому. Розум мій хоче, емоція хоче, а тіло вже не може…

Я кожного разу вичитую в цьому матеріалі щось нове для себе, бачу нові акценти, а те, що роки йдуть і між нами та нашими героїнями зростає вікова відстань, то ми заспокоюємо себе тим, що граємо не вік, а цю історію, характери, атмосферу. Лорка підзабутий і школою, і нашим культурним простором, та багато людей зараз відкривають його для себе наново…

З цією п’єсою я вперше стикнулась ще коли була студенткою. Як режисер, шукала дівчат по усьому інституту і зібрала! Вони були такі яскраві, схожі на іспанок, весь інститут прийшов на виставу. А через багато років Євген Віталійович побачив, що в нас є хороший жіночий склад для «Бернарди», і я повернулася до цього матеріалу вже як актриса.

Костянтин Райкін якось сказав, що не може вистава жити десять років з тими самими акторами. Може, дійсно, нехай вона йде чотири-п’ять років, але щоб не раз на рік, а зіграти сто, двісті вистав потужно, щоб вона закінчилась на високому рівні. А коли воно тягнеться, коли ці вводи починаються, вистава вже втрачає свій початковий дух – режисерський, акторський. Якби ми її частіше грали, можливо б, і самі сказали, що досить. А так є якась туга за тим, що не здійснено…

У «Лісової пісні» була більш щаслива доля: чотирнадцять років ми її грали. Хоча знову-таки її перетворили в заробітчанську виставу, а справжній театральний глядач її практично не бачив. Щоправда, один раз зіграли в Києві, один – у Москві. Фізично я могла б грати Мавку і зараз: досі маю балетну вагу. Але десять років тому Мавка в мене літала, а зараз десь там, глибоко, оселився страх стрибнути. Та й іноді задихаюся, а це неприпустимо. Ти можеш важко працювати, та твоєї тяжкої праці глядач не має відчувати, у нього повинно бути враження, що тобі все дуже легко дається. Ми багато грали цей спектакль, іноді по два-три рази на день. В мене і зір сів – по шість годин під тими прожекторами… Вона вийшла ансамблева, склад акторський був хороший. Ми об’їздили з нею всю країну. Мавка – моя найулюбленіша роль, чотирнадцять років я все, що могла, їй віддавала. Якби сказали, я б і зараз зіграла, все напам’ять знаю…

Дуже люблю музику. Ще в дитинстві п’ять років відпілікала на скрипці у музичній школі. Та я була хуліганка і погана ученица. Шкода, що не довчилась. Але скрипка розвивала мені слух, прищепила велику любов до музики, тому я працюю у музичній школі, в школі мистецтв, тісно співпрацюю з музикантами, у мене є свій ансамбль циганської пісні і романсу, підключила до нього багато творчих людей. У мене в житті взагалі дуже багато пов’язано з музикою.

Я працювала з різними режисерами, раніше з Женею мені працювати було важко, він мене не відчував. Найбільше претензій у нього було до мене. Працюючи з ним, мені потрібно було увесь час тримати дистанцію, не переходити на побут. Зараз все набагато легше: багато що сприймаю спокійно і довіряю йому. А з іншими режисерами по-різному складалось. Тепло згадую Станіслава Мойсеєва. Він був нашим першими режисером тут, у Мукачеві. Ми з Женею тільки прийшли працювати в театр, він ставив спектакль і якраз потрібні були два виконавці, а тут ми: хлопець з гітарою і дівчинка. Ми йому ще пісні запропонували…

Євген Тищук:

— … і він все, що пропонувалось, прийняв.

Вероніка Тищук:
— До речі, що таке режисура, я зрозуміла не в інституті, а коли працювали з Мойсеєвим над нашою першою виставою. Підхожу до нього: «А можна я сльозу пущу?» Там же хлопчик загинув… А він: «Це Ви так відчуваєте, а мені важлива картина в цілому».

«Дуже проста історія» М.Ладо
(режисер Вероніка Тищук)

Режисурою займаюсь десь з 2000-го року. У мене вже багато років театральна студія, дуже хороші діти. Ми робили спільні проекти з театром, зокрема спектакль про війну за книгою Світлани Алексієвич «Останні свідки», де діти грали персонажів у дитячому віці, а дорослі актори – їх же дорослих. Це був мій перший режисерський досвід.

Я завжди бачила себе актрисою, режисерське – то було паралельно, самодіяльність, хоча ставила багато. А потім тодішній директор театру Юрій Шутюк сказав: «Ви багато ставите поза театром, поставте в театрі казочку…» А тут якраз до нас на практику приїхали студенти з Луганської академії культури, і за програмою треба було, щоб вони взяли участь в якомусь заході. Юрій Степанович і запропонував мені залучити їх у виставу. На цих двох хлопців і дівчинку поставила «Кицик-мицик» Ю.Чеповецького. Ми працювали захоплено, в театрі днювали й ночували і за два тижні зробили непогану виставу. Грали її по садочках. Написали листа в інститут, щоб цим студентам дозволили подовжити практику, і вони поїхали з трупою на гастролі. Після цього випадку я вже стала ставити у театрі, в основному казочки. Потім у мене був цікавий проект до 200-річчя Шевченка зі школою мистецтв. Ми показали дитинство і юність Шевченка. У нас було п’ять виконавців головної ролі різного віку, діток і підлітків. А старші актори грали ролі дорослих персонажів. Звучала жива музика композиторів тих часів, діти наші співали пісні на слова Шевченка. Виставу передивилось все місто, її гарно приймали.

Та все ж я актриса… Є одна віртуозна, багатогранна роль, яку дуже хотілось би зіграти. Я знаю, що у Євгена Віталійовича була ідея поставити цей матеріал, але знаю також, що він не мене бачив у цій ролі: Емілія Марті у «Засобі Макропулоса» К.Чапека. Там роль без віку. Так що, може, посміхнеться доля. Ну і, звісно, хотілося б зіграти ‘»Трактирницю» К.Гольдоні. Все життя мріяла про «Мою преркасну леді». Саме драматичний варіант, не оперета. Це вікова роль, тож мрія так і лишиться нездійсненною. Хоча одного разу змушена була грати дівчисько. У виставі нашого театру за п’єсою М.Старицького «По-модньому» (він її потім розробив і вийшло «За двома зайцями») є молодша сестра героїні, років десяти. Виконавиця цієї ролі пішла в декрет, а нам їхати на гастролі до Луганська (це було до війни). Довелось цю роль грати мені. В луганському російському театрі сцена вдвічі більша за нашу, а дівчинка, яку я грала, таке чортеня! Ото я поганяла по цій величезній сцені… Директор українського театру, що був на виставі, питає у нашого керівництва, хто поставив спектакль. А, кажуть, ота, що по сцені гасає. «Серйозно? Скільки ж їй років?» І таке було…

«Едіт Піаф»
(режисер Євген Тищук)
Фестиваль «Homo Ludens-2016″ (Миколаїв)

* * *

На вісімнадцятій «Етно-Діа-Сфері» відбулись традиційні зустрічі акторів-мукачівців із своїми колегами, учасниками фестивалю, з гостями. Була екскурсія у замок Паланок. А ще я подивилась виставу «Принц і чудовисько» (п’єса та постановка Євгена Тищука), яку зіграли на екзамені з акторської майстерності студенти третього курсу режисерської спеціалізації Ужгородського коледжу культури і мистецтв. У виставі порадувало невимушене поєднання стихії гри із щирістю, безпосередністю виконавців. А потім старший викладач коледжу пані Оксана Шип та Євген Тищук подарували мені візит до Ужгородського замку і невеличку подорож вулицями цього дивовижного міста. Фінальним акордом і чудовим сюрпризом культурної програми «Етно-Діа-Сфери» були відвідини фестивалю середньовічної культури «Срібний Татош» у замку Сент-Міклош в Чинадієві.

«Принц і чудовисько» Є.Тищука
(режисер Євген Тищук)
Екзаменаційна вистава з акторської майстерності
студентів ІІІ курсу режисерської спеціалізації
Ужгородського коледжу культури та мистецтв