? — Пане Миколо, Ви художник-постановник і лялькових, і драматичних вистав. Це досить нетрадиційне поєднання. А з чого все починалось?
Микола Данько:
— Я вчився як художник драматичного театру, а закінчивши навчання, потрапив у Івано-Франківський муздрамтеатр. Там з режисером Ігорем Борисом ми зробили ряд вистав. І ось одного разу він каже: «Давай поставимо ляльковий спектакль». А мені завжди подобався ляльковий театр, бо в драматичному на першому плані режисер та актор, а художник виступає таким фоном, а самолюбство підказало мені, що в ляльковому художнику краще. Борис тоді написав інсценівку по народних легендах, ми зробили постановку «Гуцульський рік», а після цього мене запросили працювати в ляльковому театрі, і там я став майже з чистого листа вивчати і технологію, і все-все-все. Поступово віддалився від драматичного театру, так мене захопив цей світ ляльок. Хоча час від часу беру участь і в драматичних постановках.
? — От саме Вам і варто задати питання про тяжіння до живого плану – дуже помітну тенденцію сучасного лялькового театру. Чим воно викликано?
— Всім хочеться слави, хочеться бути відомим…
? — Ну, це актори, хочуть, щоб знали в обличчя. Але ж експансія живого плану, намагання позбавитись ляльки, відчуття, що вона зайва у виставі, – іде не від актора, а від режисера…
— Тут ось у чому справа… Мені здається, живий план – більш легкий шлях. Актор – жива людина, там є все… А тут треба смисл, емоцію передати через предмет, ляльку, оживити її. Це складніше, і не всі вміють передати не через себе, а через інструмент. Хоча, може, це просто мода зараз така – на живий план. Є чимало таких проектів, з акторами, предметами, і все це схоже більше не на виставу, а на якусь інстраляцію. Таке розмивання жанру – коли виникає відчуття, що постановнику тісно у рамках традиційних жанрів… Хоча я особисто люблю стриманість канону, коли ти мусиш дотриматись певних правил, але в цих рамках втілюєш і щось своє.
? — В одному інтерв’ю на питання, які риси характеру потрібні актору лялькового театру, Ви сказали – почуття гумору. Чому?
— Людина, яка має почуття гумору, сприймає світ образно. Вона не просто бачить, скажімо, чашку, а бачить у ній якісь деталі, які можна описати, і це буде цікаво. Тобто побачити у звичайних речах якусь метафору. Люди з почуттям гумору більш творчі, з ними цікаво. Крім того, театр ляльковий. Це в драмі можна бути серйозним, «на котурнах», а з лялькою – ти береш того пупсика, і це вже несе в собі елемент гумору, гри.
В Черкасскому ляльковому театрі працював один актор, з професійною освітою. І раптом серед сезону він подає заяву на звільнення. Що таке? Та, каже, прийшов кум, і мені перед ним стидно стало: я – дядько, така морда, така шия, – а я півника тут граю… Бачите, людина без гумору чужа в цій професії…
? — Які почуття у Вас виникають, коли дивитесь виставу зі своїми ляльками?
— Я дуже тішусь, коли актор, працюючи з лялькою, відчуває її так, як і я, коли її робив, знаходить в ній те, що я закладав.
? — Чи змінюється лялька в процесі життя вистави?
— Безумовно. Вона стає або кращою, або гіршою, але не лишається такою, як була до вистави, коли я працював над нею. Не знаю, чому це так.
? — Ви самі створюєте ляльки до вистав?
— Постановок багато, і я не встигаю все робити сам. В театрі зазвичай художник створює ескізи, а ляльку вже роблять інші люди. А потім вона повертається до мене чужою, і потрібно повернути її до себе: якимсь чином доробити, скажімо, росписом, щоб вона знову стала моєю. Якби у мене була можливість по життю, із задоволенням робив би ляльки сам. От Нікітін сам робить і це класно!
Коломия, 20 вересня 2013
Розмовляла Людмила Томенчук