На третьому міжнародному фестивалі театрів ляльок «І люди, і ляльки-2017″, що вже традиційно прохдив у Львові в три перші липневі дні, програма була трохи коротшою, ніж два попередні фестивалі, – півтора десятки вистав.

«Рибалчина русалонька» В.Короліва-Старого
Театр «Мрії Марії», Харків (режисер та сценограф Андрій Солоняк)

Хоча і п’ять спектаклів у день на різних сценічних площадках, – таке розмаїтя повністю охопити теж не під силу. Крім більш осяжної для гостей програми, ще одною новиною було запрошення на фестиваль цілої команди театральних критиків. Своїми враженнями про побачені вистави ділиться київський критик, театрозавець, педагог Анна Липківська.

Анна Липківська

? — Пані Анно, в чому, на Ваш погляд, полягає специфіка цього фестивалю?

А.Липківська:

— Вона визначається вже його назвою: «І люди, і ляльки». І, за моїм відчуттям, цей фестиваль – свідомо чи підсвідомо – покликаний визначати оптимальні, ефективні пропорції живого і лялькового плану на сцені. Фестиваль показує найширший діапазон можливостей поєднання живого и лялькового плану в театрі – як ляльковому, так і драматичному: у його афіші ми маємо як приклади драматичних вистав в театрі ляльок, так і залучення ну якщо не ляльки, то принаймні предметів, фактур, тобто засобів, властивих театру ляльок, у театрі драматичному.

«Чарівна лампа Ала-Ад-Діна»
Хмельницький театр ляльок
(режисер Сергій Брижань, художник Михайло Ніколаєв)

? — Це зараз загальна тенденція – поширення анімаційності і на драматичний театр, з одного боку, і дифузія драмтеатру в ляльковий, з іншого?

— Я думаю, що так. Зараз взагалі час дифузій, і виграють синтетичні театральні форми – ті, які поєднують виражальні засоби різних жанрів і форматів. Якщо ми згадаємо, наприклад, вистави Дмитра Богомазова або Станіслава Жиркова, зокрема «Славу героям», то там чітко виокремлений пласт, розроблений виражальними засобами коміксу, або клоунади, нібито не властивої драматичному театрові саме в драматичних його формах. Те, що з цим абсолютно буфонним, коміксовим, мультяшим планом працює Жирков, і в нього фактично половина «Слави героям» на цьому зав’язана, і виникає більший контраст з виходом в абсолютно серйозні сповідальні монологи персонажів, – це, я думаю, дійсно одна з тенденцій. Так само, як очевидна тенденція поєднання драматичного і музично-драматичного театру. І український театр, який іманентно є музично-драматичним, в такій ситуації виграє. Ми сьогодні бачимо різні форми поєднання музичного і драматичного елементів в європейському театрі. А для нашого театру це природна особливість, і ми можемо тут працювати в широкому діапазоні. Так само, як сьогодні є поєднання драматичного театру і цирку – коли ми згадаємо виставу «Афродізіак» «Дикого театру» в постановці Максима Голенка, що йде в цирку і використовує багато виражальних засобів цього виду мистецтва. Можна сперечатись, наскільки це вдало вийшло в результаті (мені теж здається, що драматична складова там надто переважає циркову), але найкращими моментами спектаклю є якраз ті, де органічно поєднано елементи драматичного театру і цирку.

Так само і в театрі ляльок: поєднання живого плану і театру предмету, ляльки, якщо воно реалізовано органічно і переконливо, розширює його можливості.

«Божественна комедія… АнДанте» Н. Крат
Львівський театр естрадних мініатюр «І люди, і ляльки»
(режисер Олексій Кравчук, художник Ельвіра Босович)

? — Які вистави з тих, що Ви подивились на фестивалі, наблизились до балансу драматичного и лялькового планів?

— Для мене найбільш гармонійне поєднання живого плану і ляльки відбулось у виставі Олексія Кравчука «Божественная комедія… АнДанте». Не тому, що я маю зараз зробити якийсь реверанс убік організатора фестивалю, його натхненника, театру, який став базою фестивалю, а тому, що, як на мене, ляльковий театр виграє саме тоді, коли не забуває свою лялькову природу. Адже те, що можна зробити з лялькою і на взаємодії людини і ляльки, – це величезний пласт різноманітних можливостей. І мене дуже дивує, коли театр ляльок все більше і більше хилиться в живий план, в драматичний театр.

? — Коли забувають про ляльку…

— Ця тенденція свого часу спостерігалася у Київському театрі маріонеток Михайла Яремчука, коли в них ще було власне приміщення і вони регулярно займались репертуарною діяльністю. Вони дуже активно почали розвивати живий план, а все-таки актори театру ляльок, навіть з величезним досвідом роботи, не зможуть скласти адекватної конкуренції акторам, які все життя працюють у драматичному театрі. У них була вистава «Макбет», і її найбільший актив становив не живий план, який намагався розробляти режисер, а ляльки, котрі, як відьми, виникали з пороху, з піску, з води… Тобто художньо потужнішими у тій виставі були виражальні засоби суто анімаційоного театру.

Я поціновую той театр ляльок, який використовує власну природу, бо там дивовижні можливості, і жодний інший вид театру їх ніколи в житті не використає. За допомогою цих природних виражальних засобів складається об’ємніше уявлення про персонажа, про життя. І завжди цінне, коли є не просто актор, котрий водить ляльку, навіть коли він це робить майстерно, а коли між актором і лялькою вибудовуються певні стосунки.

? —  Коли взаємодіють два світи…

— Так. Ці стосунки інколи конфліктні, інколи гармонійні, але вони є, вони розвиваються. Олексій Кравчук якраз і працює на цій території, яка точно задана назвою театру. У них люди не просто працюють з лялькою, а ляльки оживають в руках людей, і люди при цьому не є статистами.

Львівська «Божественна комедія… АнДанте» – історія Адама і Єви, вигнання з Раю. Є чоловік і жінка, які проходять усі стадії своїх стосунків через дитинство, зростання, підліткове кохання, доросле життя і нарешті смерть. У виставі декілька предметів і три ляльки – чоловіча, жіноча та кіт. І це дуже дотепно зроблено, коли кіт є фактично змієм-спокусником з Раю, який все життя проживає разом з цією парою.

Найефектніший, найзворушливіший момент вистави (хоча це дуже просто і скромно зроблено): коли помирає Дід, лялька-Баба гладить своєю ляльковою ручкою щоку актора, котрий «водив» Діда. В цьому жесті – і скорбота за дідом, за прожитим життям, і втішання актора, який з цією лялькою прожив всю її історію у виставі. Оце, мені здається, є той золотий переріз сполучення драматичного і лялькового, який має бути взагалі дороговказом для театру ляльок.

? — Стосовно цієї вистави серед безлічі позитивних вражень є й одне сумнівне. У цій притчі і за сюжетом, і за його сценічним втіленням одна його особливість для мене суперечить жанру: притчі не властива така кількість деталей. За моїм відчуттям, вистава перевантажена подробицями. Усі вони прекрасні, цікаві, але разом створюють стійке відчуття перенаселеності простору вистави і того, що «прорідження» пішло б їй лише на користь…

— Мені теж здалося, що виставі пішло б на краще, якби в ній поменшало учасників. Бо там забагато на себе беруть «хор» і «слуги просценіуму», які обслуговують основну сюжетну лінію. Як на мене, не треба стільки людей навколо цих трьох персонажів. А от велика кількість деталей мене не дратує. Це грецький міф не визнавав деталей, існував на котурнах. Український міф існує в гущині національного побуту, фольклору, який насичений побутом.

«Ласкаво просимо» за п’єсою С.Мрожека «Вдови»
Черкаський театр ляльок
(режисер Наталія Семенова, художник Ірина Філіпова)

? — Черкаський театр ляльок взяв участь у фестивалі виставою «Ласкаво просимо» за п’єсою Славомира Мрожека «Вдови» (режисер Наталія Семенова, сценограф Ірина Філіпова)…

— Можливо, на «виході» це не дало стовідсоткового глядацього результату, але, мені здається, фахівцям є що поцінувати у цій роботі. Природа мрожеківського абсурду дуже важко піддається втіленню на українській сцені: наш театр більш чуттєвий, емпатійний. Взагалі в українському театрі немає традиції абсурду – на мою думку. Є будь-які інші традиції – бурлеску, наприклад, а цієї немає.

? — Абсурд не властивий нашій ментальності?

— Абсурд – це дуже раціональна штука, він побудований на формальній логіці. Світ українця не настільки раціоналізований, і я б у цій виставі поцінувала, що режисерці і акторам вдалося вловити характер мрожеківського асбурду і спосіб акторського існування в цьому абсурді. Для мене результат не був повністю переконливим на рівні вистави в цілому, але на мій погляд,  це адекватна, хоча і учнівська спроба відтворення природи тексту Мрожека, насправді дуже складного. Я можу пригадати небагато прикладів влучання у цю природу. А от сценографія вистави проблемна: картинка, здається, дуже програє. Для такої драматургії треба знаходити адекватний простір. І природа простору, і, до речі, природа костюму там має бути іншою.

«Гамлет-машина» Г.Мюллера
Чернігівський театр ляльок ім. О.Довженка
(режисер Віталій Гольков, художник Олена Загребіна)

? — На фестивалі була ще одна вистава за п’єсою, яка взагалі вперше поставлена в Україні: «Гамлет-машина» Г.Мюлера Чернігівського театру ляльок ім. О.Довженка…

— Розширення драматургічного репертуару – позитивне явище, але… Для мене «Гамлет-машина» виглядає вистражданим проектом, випестуваним режисером Віталієм Гольцовим, який, напевне, давно хотів вирватись за межі тих обмежень, що їх диктує режисеру театр ляльок. Але таке враження, що вистава запізнилась в своїй образності, своєму світовідчутті. Вона справляла враження режисерської мрії, яка здійснилась значно пізніше, ніж їй судилося, і ніж вона спрацювала би, хоча зрозуміло, що там темпераментно працюють актори, і для них це дуже важлива внутрішня робота, перш за все – для Олексія Биша, виконавця головної ролі. Для нього це дуже принципово і витратно: він вкладає в гру багато душевних і фізичних сил, але зі мною, як глядачем, вистава розходиться в часі – за естетикою, стилістикою, тематикою…

? — В цьому випадку, на мій погляд, велику роль грає особистий театральний досвід глядача. Тобто професійний глядач, який зі зрозумілих причин добре обізнаний на сучасному театральному процесі, і звичайний глядач бачать цю виставу по-різному. Те, що для професійного глядача добре відомо, багато хто з пересічних глядачів бачить вперше…

«Йов» Й.Рота
Ensemble Svetlana Fourer
(режисер Свєтлана Фурер)

Німецький театр був представлений на фестивалі виставою «Йов» Й.Рота групи «Ensemble Svetlana Fourer» (режисер Світлана Фурер). В цій роботі мені було цікаво, як працюють актори іншої культури, яку ми не дуже добре знаємо, тож не дуже уявляємо особливоті їхнього світосприйняття. Та ж лялька – у нас би вона була інша, і як з нею актори працювали, теж, і їхнє спілкування між собою, і темпоритм. Багато деталей цікаві, але таких окремих цікавостей мені особисто не вистачило, щоб виникло загальне відчуття естетично насиченої вистави…

— Здається, у цієї вистави проблема з літературним матеріалом: він дуже фрагментарний. Інсценівку зроблено з твору великого формату, і те, що з нього насмикано, не склалося в послідовну наскрізну історію. Я б поцінувала окремі рішення, наприклад, хід з проектором: як виникали написи чи листівки. Чи, наприклад, як працювала моторошна лялька дитини і як актори працювали з нею. Деякі моменти безперечно заслуговують на увагу наших лялькарів: скажімо,  вистава могла б підштовхнути їх на роботу з фактурами.  Але, на жаль, не більше того. Тобто у виставі німців було багато технологічних цікавинок, які не склалися в загальну цілісну структуру.

«Золоторогий олень» Д.Павличка
Львівський обласний театр ляльок
(режисер Сергій Брижань, художник Інесса Кульчицька)

? — Ваші враження від «Золоторогого оленя» Львівського областного театру ляльок?

— Мені вистава здалася занадто «технологічною». У ній багато вигадано з ляльками, загальним простором, зі змінами – декораційними, предметними, ляльковими. Це забирає в акторів весь сценічний час. У них нема часу зосередитись на своєму персонажеві, прожити його історію, бо вони мають весь час щось виносити, заносити, виставляти, міняти одне на інше, пересувати. В моєму уявленні, це вистава, в якій технологія забила сюжет, історію, яка мала бути основною.

? — Сама історія для дитячої вистави занадто довга і насичена. Як на мене, такі сюжети потрібно суттєво скорочувати і проріджувати.

— Можливо. У мистецтві лялькового театру є один аспект, властивий саме цьому виду театру: в театрі ляльок, на відміну від драматичного театру, актор дуже зайнятий технологічними моментами, пов’язаними з лялькою, предметами. Тож лялькова вистава має тяжіти до гармонії не тільки живого і лялькового плану, а й технології і художньої частини.

? — Поєднання естетики з технологією як одна з ключових особливостей театру ляльок?

— Саме так.

«Їжачок з туману» ОС.Козлова
Харківський театр ляльок ім. В.Афанасьєва
(режисер Оксана Дмітрієва, художник Наталія Денисова)

? — І – про вистави, навколо яких точилося більше усього розмов: «Прості історії Антона Чехова» та «Їжачок з туману» Оксани Дмітрієвої та Наталії Денисової, що показав Харківський театр ляльок ім. В.Афанасьєва.

— Зайду трохи здалеку. Колись давно ми обговорювали якусь виставу (вже не згадаю, яку саме) з режисером Олексієм Лісовцем і синхронно виробили формулу: чим талановитіша людина, тим більшу вагу має її етична позиція. Етичні засади або якісь змістовні меседжі, «вкинуті» людьми пересічними, не мають великого впливу. А чим талановитіша людина, тим більшу вагу має те, що вона транслює через своє мистецтво. З технологічної точки зору вистави Оксани Дмітрієвої і Наталії Денисової зроблені майже бездоганно, хіба що у роботі з предметом можна зауважити вторинність деяких образів у «Простих історіях Антона Чехова», але ж ця вистава досить давня. У «Їжачку» викликає щире захоплення тим, наскільки точно актори працюють з лялькою, як оживлені ляльки, наскільки тонко розроблена і виконана голосова партитура – її можна навіть окремо слухати, мов радіовиставу, і в тебе перед очима буде виникати картинка…

Мені здається, що живий план у виставах Дмітрієвої дуже часто програє, і «Їжачка» я би поцінувала більше, ніж чехівський спектакль. Я знаю, що у її виставах взагалі помітна тенденція переходу цілковито в живий план, принаймні у тих, про які я чула, – тому ж «Вишневому саді».

Я бачила небагато вистав Дмітрієвої: лише «Любов дона Перлімпліна», магістерську роботу в університеті ім. Карпенка-Карого, «Антігону» у Полтавському театрі. Власне, і вистави, показані на третьому фестивалі «І люди, і ляльки»,  не сьогоднішні і навіть не вчорашні за часом: прем’єра чехівської відбулась 2009 року, «Їжачка» – 2012 . Тобто усі вистави Дмітрієвої, що я бачила, зроблені до тих тектонічних зламів, які відбуваються зараз в нашій країні. Тож у мене нема підстав узагальнювати. Але у всіх виставах, що я бачила, помітна зверненість в минуле, ностальгія за радянським дитинством. Зокрема, за тим образом поетичного Чехова, який культивувався саме у радянському театрі, разом з іменем та «системою» Станіславського. Але ж Чехов недарма називав свої п’єси комедіями, і щось він таки мав на увазі, бо ж писав у листі до Кніппер: «Почему на афишах и в газетных объявлениях моя пьеса так упорно называется драмой? Немирович и Алексеев в моей пьесе видят положительно не то, что я написал, и я готов дать какое угодно слово, что оба они ни разу не прочли внимательно моей пьесы». Поетично-мрійливу ностальгійність я бачу і у виставі за Чеховим, і «Їжачок» теж поетично-ностальгійно-замріяний, і якби я не бачила режисерку особисто, я б подумала, що це поставила дуже талантовита, дуже вправна, але літня і самотня людина.

«Прості історії Антона Чехова». «Дама з собачкою»
Харківський театр ляльок ім. В.Афанасьєва
(режисер Оксана Дмітрієва, художник Наталія Денисова)

Є режисери, що ставлять «залізобетонні» конструкції, за якими їх особисто не видно. А вистави таких, як Дмітрієва, Кравчук, Жирков, Білоус, Мойсеєв, – я називаю режисерів, що на слуху сьогодні, – це їхнє самопортретування. І я не можу розділити ставлення до життя, яке транслюється з вистав Дмітрієвої. Не можу розділити той світогляд, ті ідейні, естетичні пріоритети, оцю загальну замріяно-ностальгійну зверненість у минуле. Напевне, хтось інакше сприймає ці вистави, і це природньо: наше сприйняття – теж дуже суб’єктивна штука.

Останні чотири роки, з подій Другого Майдану, я фізично відчуваю ту прірву – суспільну, громадську, художню, – яка пролягла між тим, що відбуло, тим, що звернено назад, що існує вчора і так, як учора, і тим, що існує сьогодні, зараз і звернене вперед. Це не залежить від паспортного віку. Шістдесятирічний Олександр Ковшун може дати фору багатьом режисерам, які з точки зору світоглядної стають старичками у сорок. Восьмидесятилітня Ада Роговцева може дати фору багатьом тридцяти-сорокалітнім. Вона мені говорила нещодавно в інтерв’ю: «Весь час треба сприймати те, що відбувається. Я давала своїм студентам завдання: ти маєш прочитати оце саме сьогодні, не вчора і не завтра. І перш, ніж ми будемо займатись речами, пов’язаними з акторською майстерністю, ти розкажеш мені, що вчора відбулось із твоєю мамою, сестрою, що ти особисто вчора побачив в телевізорі, на вулиці»…

? — На тлі чого ти сприймаєш той матеріал, в якому сьогодні будеш працювати…

— Так. Актор, який має жити на сцені сьогодні, мусить відчути, що сьогодні відбувається об’єктивно, а не тільки всередині нього, не в мушлі, в якій культивуються його відчуття.

 ? — З тим, що Ви кажете про проблеми відносин вистав Дмітрієвої із «зовнішнім» часом, рифмується моє відчуття внутрішнього, естетичного виміру часу в її виставах. При розкішному образному мисленні, у неї, як на мене, дуже помітні проблеми вибудуваності, розгортання вистави в часі. Образи, епізоди часто існують самі по собі, не відчувається іх зв’язаності між собою, в єдине естетичне ціле.

— Так. Там застиглий час, застиглий хронотоп. Якщо людина не живе вповні у сьогоднішньому часі, це проектується і на час художній. Ми не обговорюємо режисера як особистість, ми говоримо про те, що нам показує вистава. Я не хочу переводити все у банальну суспільно-політичну площину, але для мене показово, що на сайті Харківського театру ляльок немає опції «українська мова», він цілковито російський. Я розумію, що викликаю зараз на себе удар, але… Театр ляльок має дуже специфічну вікову аудиторію. Це фактично перший театр, з яким стикається дитина, бо він зрозуміліший дитині, ближчий, ніж театр драматичний. І мені здається, що державний театр, велика частина аудиторії якого – діти, має думати, який месидж, яке світовідчуття він несе в цю аудиторію. За чим має ностальгувати п’ятилітня дитина, що прийшла дивитись про їжачка з ведмедиком? Театру треба вирішити для себе, яку перспективу він має вибудовувати в цьому глядачеві. Від найпершої вистави, скажімо, «Білосніжки» чи «Кота у чоботях», через «Їжачка» аж до Чехова з Мольєром.  Мені здається, що в загальному плані український театр дуже мало переймається стратегією: що ми будемо робити завтра, післязавтра, як це пов’язано з тим, що ми робили сьогодні…

«Прості історії Антона Чехова». «Чорний монах»
Харківський театр ляльок ім. В.Афанасьєва
(режисер Оксана Дмітрієва, художник Наталія Денисова)

? — Це значною мірою прикмета часу: ми живемо у вік фрагментарності, нецілісності. А там, де бракує цілісності, там і дефіцит концептуальності…

— Так. Але якщо ми керуємо театрами, а тим більше – театрами для дітей, і якщо хочемо, щоб завтра ці діти прийшли до нас підлітками, і не тому, що їх пригнали класом, а самі, і далі прийшли в театр дорослими, а потім привели своїх дітей, то тут зовсім інше відчуття стратегії взагалі.

От бачите, ми від розкішного «Їжачка» – а цю ляльку просто хочеться «обійняти і плакати» – перейшли до, можливо, не дуже приємних речей. Але проблема самоідентифікації мистецтва і митця в ситуації суспільних зламів нікуди не зникне. Вона невідворотня, ми маємо її розв’язувати. Я завжди буду стояти на тій позиції, що в державі, яка знаходиться у стані перебудови і дуже складних тектонічних державних процесів, митець – а тим більше митець «при посаді» – не може дозволити собі розкіш бути просто митцем і лише транслювати свої власні світовідчуття. Він має думати і про свого глядача, і про загальну ситуацію в країні.

Повертаючись до фестивалю «І люди, і ляльки», можна сказати, що найперспективнішою для нього є територія сполучення актора і ляльки. Перспектива у тім, щоб вишукувати в театрі ляльок не просто цікавий живий план, а цікаве поєднання живого плану і ляльки, та вишукувати в драматичному театрі можливості використання ляльки і предмету. І якщо фестиваль буде рухатись територією межі, перетину, поєднання драматичного і лялькового театрів, на цьому напрямку, мені здається, на нього чекають найцікавіші здобутки.

? — І останнє питання. Якою, на ваш погляд, може бути ефективна форма участі критика у фестивалі?

— Обговорення. Але не кожної конкретної вистави, бо тут часто бувають гострі ситуації. Краще за все – обговорення фестивального дня, коли кожний критик може з трьох-чотирьох вистав, побачених за день, вибрати для себе пріоритети. У такому форматі критик буде вільніший у висловлюванні своїх вражень. Він зможе акцентуватись не на якості кожної конкретної вистави, її вадах чи перевагах, а на більш загальних питаннях, тенденціях, через які можна вписувати конкретні вистави у загальну картину. А можливо, доречним був би і фінальний круглий стіл.

Чудовим було закічнчення фестивалю. Стіл, який зробив Кравчук, виступ гурту «ЯгОди», розкішні призи – рукотворні ексклюзивні дерев’яні коники, не схожі один на одного, які отримали театри, – це теж актив фестивалю. І режисери – як вони обнімались з тими кониками, Брижань вже капустою свого скакуна годував… Оце якраз і є природа співвідношення живого и предметно-лялькового світів, якою вже сильний фестиваль, і він має всі підстави, щоб розвиватись саме у цьому річищі.

Липень – серпень 2017,
Львів – Дніпро

 Учасники та гості фестивалю:

Цей неповторний Львів…