Віталій Гольцов, художній керівник Чернігівського театру ляльок ім. О.Довженка, член журі фестивалю:

— Мені перш за все приємно, що цей фестиваль відбувся. Ми дружили з Олександром Норовим, тісно спілкувались. Він був талановитою, яскравою людиною і митцем. Є такий штамп – «людина Відродження», але штамп з’являється тоді, коли такі люди існують. Норов був саме такою людиною. Він багато чого вмів, але найголовніше – він любив людей, любив природу. І, як художник, тонко відчував навколишній світ. Те, що цей фестиваль відбувся, не просто тішить, а при теперішньому житті дає надію на краще.

Фестиваль вийшов досить масштабний: за три дні показали двадцать одну виставу. І тут в першу чергу заслуга фундаторів фестивалю, тих, хто його задумав і нас зібрав – учасників, членів журі, гостей. Це і пані Оксана Тонюк-Фріс, і пан Олег Кошовий, і міська влада допомогла. І дай бог, щоб фестиваль став традиційним. Це дуже хороша і корисна справа.

На фестивалі програма розділена на дитячу і дорослу, хоча, чесно кажучи, я вважаю і говорив це на організаційних нарадах, що, може, не варто було поділяти. Адже бувало, що дитяча вистава ставала найкращою з усієї фестивальної програми. Крім того, я трішки з іронією ставлюсь до конкурсної моделі театрального фестивалю. Це логічно в спорті чи в точних технологіях, коли можна виміряти результат, та не в мистецтві, як на мене. Але наші обговорення були демократичні, і більшість вибрала конкурсний формат.

З якої точки зору дивитись на те, що ми побачили на фестивалі, з якими критеріями підходити? По-перше, мені здається, театр – це не той заклад, який виховує. Але він показує приклад, тобто виховує опосередковано. По-друге, театр на даний момент в пошуку. І трете, театр може суттєво впливати на суспільне життя. Коли розпалась Австро-Угорська імперія, і Чехія стала незалежною державою, багато людей в країні говорили німецькою, а в самій Празі 90 відсотків людей були німецькомовні. Але там працював театр, який був острівцем чеської мови, культури. А вже через два десятиліття, в 1938 році, дев’яносто відсотків пражан говорили чеською. І то була заслуга театру. Але це має бути хороший театр.

З вистав дитячої програми мені найбільше сподобалась вистава «Крутий заєць» дитячого драматичного театру «Слово» з села Карильського на Чернігівщині. Діти у цій виставі робили те, чого, може, не робили інші маленькі актори: вони стовідсотково вірили в те, що грають, в ці події. Є такий театральний термін «четверта стіна», коли актор не бачить глядачів, для нього не існує залу, він грає у часі і просторі сцени. Але ж діти є діти, вони раз! – і кинуть оком в зал, або режисер спеціально поставить якийсь фрагмент вистави «на глядача». А у «Крутому зайці» цього не було, а була четверта стіна, і юні актори свято вірили в казкові обставини, чудово працювали на беспредметну дію, були дуже органічні, і – так склалося чи постановник це побачив – дуже вдало попали в типажі. Особливо вдалим був головний герой, хватькуватий заєць. Як на мене, Максим Бабюк, що грав зайця, найкращий виконевець серед юнаків. Це дуже вдала акторська робота. Попали в типажі і лисиця, і вовк, і всі інші персонажі. А в фіналі звучить пісня, яку було спеціально написано Олександром Норовим, він опікувався цим театром, іздив туди, працював з дітьми. Пісня про те, що всі діти народжуються рівними, всі люди рівні, і в цьому – в дружбі, в рівності, і є сенс життя на планеті Земля. Символічний фінал дитячої вистави.

Є така заяложена фраза, що для дітей треба грати як для дорослих, тільки краще. Взагалі-то треба просто жити і не думати: оце я граю для дітей, а це для дорослих. Так, як прожили свою історію діти з театру «Слово».

Для мене театр – це в першу чергу якась візуальна дія. На відміну від, скажімо, літературно-музичної композиції, театр – це в першу чергу створеня метафоричних зорових образів, де слово, звісно, грає свою важливу роль, але не першу. На жаль, в нашому українському театрі і до цього часу першу роль часто-густо грає все-таки слово.

Були такі вистави і на нашому фестивалі. Але були й інші приклади. У виставі «Чебурашка» театру «Вогні рампи» саме у зоровому ключі був цікаво вирішений епізод з капюшонами, коли героїня в білому, інші герої клином всі в чорному і в чорних капюшонах, персонаж знімав капюшон, говорив свою репліку і знов одягов його, – і людина нібито поглиналась чорнотою, зникала. Постановник спробував і знайшов саме театральну, тобто зоров метафору. І це було цікаво і запам’яталось.

У фестивальних виставах було декілька хороших акторських робіт. Крім згаданого Максима Бабюка – Зайця, це Богдан Красножон, що у «Чебурашці» грав маленького хулігана, «Вентилятора», там теж точне попадання в типаж. У виставі «Завтра» театральної студії Світлани Брагіної (Київ) за повістю Бориса Васильєва «Завтра була війна» привернула увагу Ірина Глущенко, що грала Іскру.

? — На фестивалі іноді виникала проблема зв’язку залу і сцени. Простими словами, публіка в залі не завжди була уважною…

— Якщо юний глядач не сприймає те, що відбувається на сцені, чи сприймає неадекватно, тобто розмовляє, сміється, щось інше робить – а таке дійсно на фестивалі було, з боку глядацької зали тут спрацьовують декілька факторів, як на мене. Головний з них – налаштованість на споживання у широкому сенсі, на поверхове сприйняття, до чого активно підштовхує суспільство споживання, яке постійно провокує людину, вже не кажучи про дітей, цікавитись поверховими речами розважального плану, усілякими веселощами. І тому якщо на сцені не блищить, не шумить і не смішно, це не привертає глядацьку увагу. Навколишнє середовище, на жаль, до того не привчає. Це стосується і маленьких, і дорослих глядачів. Тому якщо піднімаються якісь серйозні питання і глядач їх не сприймає, то, може, бути невдала постановка, а може, це проблема стану глядача, який прийшов на веселу комедію, дурнувате таке типу Камеді-клаб, а потрапив на серйозну виставу. А театр обов’язково повинен піднімати болючі  питання, щоб люди замислилися як зробити суспільство кращим.

? – Коли втрачений зв’язок сцені і залу, як і в усякому конфлікті, винні обидві сторони. Може, не завжди постановники згадують про глядача, коли ставлять вистави?..

— Не відкрию Америки, коли скажу, що постановник ставить виставу не для глядача, а для себе. Він хоче показати, виразити себе. Правда, часто це більше є схожим на якусь закриту «лабораторію», де тільки режисер і актори.

? – Але ж річ не у тім, щоб ти режисер пам’ятав, що є ще і глядач. А у тім, чи відчуваєш ти світ навколо тебе. Чим він живе, чим дихає. Бо якщо ти його відчуваєш, ти, ставлячи для себе, мимоволі відчуєш стан життя, стан свого оточення, що в нього болить, чому він радіє, про що мріє. От якщо ти його не відчуваєш, то це дуже погано.

— Саме так. І от якраз Олександр Норов, пам’яті якого присвячений цей фестиваль, мав талант відчувати світ.

Я думаю, в кожної людини є запрограмованість. І свою програму, місію людина може виразити через що завгодно: через пісню, виставу, добре зроблену книжкову шафу. У Олександра є дві пісні. Одна з них – «Спину держи», я пам’ятаю, ще він іі співав, як ми тільки познайомились. Вона про те, що треба при будь-яких обставинах зберігати гідність і честь. Стрижень. А ще одна пісня у нього – «Я – летающее дерево, мне дыхание – гроза». На фоні теперішнього злато- і сріблолюбства Норов, мабуть, був посланцем з майбутнього, де правлять бал честь, гідність, порядність, любов. І свобода.