? – Юрію Михайловичу, за радянських часів у «Літературній газеті» була рубрика «Якщо б директором був я…». Ви – директор, і що це означає, як виглядає? Чим займаєтесь і звидкіля прийшли в театр, як опинились у директорському кріслі?

Юрій Марчак:
— Потрапив я в театр невипадково. В 1984 році завершив навчання в культурно-просвітньому училищі у Чернівцях. Моя спеціальність називалась тоді «Режисер самодіяльного художнього гуртка». В цей же час я працював в ансамблі «Колесо», був такий у Чернівецькій філармонії. А тоді після училища направляли на роботу, і мене направили в село Слобода Новоселицького району директором будинку культури. Я працював на цій посаді і водночас виїжджав на гастролі з експериментальним колективом. Ну а все одно мені хотілося здобути вищу освіту, і поїхав я у Москву. Хотілось поступати на режисуру. Але на співбесіді мені сказали: «Їдьте краще до себе на Україну, бо у Вас такий акцент…» Це я зараз, після інституту, говорю так, а тоді всі ці буковинські вислови, прононс…

Одним словом, приїхав я в Київ, в театральний інститут ім. Карпенка-Карого і був дуже щасливий, що попав на курс до Леоніда Артемовича Олійника та Ади Миколаївни Роговцевої. І став я вчитись на актора. По завершенні навчання прийшов в театр, і перша моя робота на сцені була головна роль в «Назарі Стодолі». А в 1989-1990 роках театри вже не отримували кошти на постановочну частину, ремонтні роботи. І от вийшов я на сцену в образі Назара Стодолі, з монологом перед батьком, де мій герой опускається на коліно, а в залі – сміх. Подивився на акторів, що були у масовці, – посміхаються, дивлюсь на Володимира Івановича Нечипоренка, що грав батька Назара, а він теж ледве стримується, – і не можу зрозуміти, що відбувається. Озирнувся назад, а за мною дошка з планшету сцени стоїть отак – на сорок п’ять градусів. Я піднявся, опустив ту дошку і назад, до батька, ясна річ, з іншим настроєм…

Ну, відчекав, поки зал перестане сміятись, відпрацював, звичайно, і після цього я зрозумів, що на сцену треба виходити, щоб все було підготовлене. От так і почалась моя господарська діяльність в театрі. Перша моя професія – тракторист-механізатор широкого профілю, комбайнер. От широкого профілю я і став в театрі (сміється).

Потім був завідуючим чернівецького міського відділу культури. Прожив п’ятнадцять років в гуртожитку, потрібна була квартира, заради чого я і пішов на цю посаду. Хоча, звісно, якби не мав досвід роботи і в будинку культури, і в театрі, тобто в галузі культури, я б туди працювати не пішов.

Студентом культ-просвітучилища я побував із моїм педагогом Григорієм Володимировичем Агеєвим у Москві, і він там повів мене на концерт симфонічної музики. Звучання оркестру мене вразило, і з того часу, мабуть, став мріяти, щоб у Чернівцях був свій симфонічний оркестр. Працюючи заввідділом культури я з диригентом Віктором Кострижем здійснив цю мрію. Ми створили товариство з обмеженою відповідальністю, набрали спочатку сорок одноо музиканта, потім ще кілька… За рік була створена програма, репетирували в центральному палаці культури, гроші на той час отримували в мільонах (сміється). Цей оркестр і зараз є, великий симфонічний оркестр при філармонії. Ми рік утримували його на меценатських коштах. І я тоді зрозумів, що таке збирання коштів.

В той же період ми з Назарієм Яремчуком створили фестиваль «Первоцвіт». Витягували дітей з підвалів, з чердаків… І коли батьки дивились по телебаченню чи на концерті свою дитину у вокально-інструментальному ансамблі, вони не могли натішитись, нарадуватись, з вдячністю відносились до Назарія, і він радів цьому дітищу. Шкода, що так рано пішов…

А згодом я повернувся в театр. Спочатку як актор. Потім Петро Денисович Колісник, який на той час був головним режисером, призначив мене директором-розпорядником. А коли він в 1996 році став гендиректором театру, тоді він взяв мене на посаду директора театру, і нас об’єднали з ляльковим театром. І от Орест Василашко працював директором лялькового, Я – директором-розпорядником драматичного, а Петро Денисович – художнім керівником і гендиректором. Я відразу казав: об’єднати двох голодранців – нічого хорошого з цього не вийде. Так і трапилось. Пропрацював Колісник два роки і в 1998 році пішов з театру.

Того ж року драматичний і ляльковий театри роз’єднались, і з цього моменту почалась моя директорська робота. Треба було приміщення привести до ладу, тому що з 1979 року не було ремонту, хоздвір і все інше. І от я вирішив так: спочатку зроблю матеріально-технічну базу, а коли в мене вже все буде добре, я стану виходити на сцену як актор.

І от у 2002 році сталась така ситуація, що три частини фасаду нашої коробки зроблено, приходжу я в держадміністрацію, а коштів не дають. Меценатам я вже надоїв своїм проханням допомогти з ремонтом театру. Я збираю робітників, що робили ремонт, їхнії дружин, дітей і веду в держадміністрацію. Ну і коли губернатор накричав на мене, що я їх привів, я висказав йому, що думав по цій ситуації, написав заяву за власним бажанням і звільнився.

Два роки я «гуляв». Болгарія, Польща, Німеччина. За цей час я зрозумів, що кожна людина має займатись своєю справою. Спочатку стали їздити в Польщу, з сумками. Приїжджаю звідтіля, за що тут купив, за те продав, привожу гроші сюди – бізнесу ніякого. З мене сміються. А не будете ви з мене сміятись! – я більше не поїду. Потім поїхав до брата в Болгарію. Брали ми овочі, фрукти з Турції, Греції, продавали тут, в Чернівцях. Перший раз привезли – товар швидко розійшовся. Стали возити ще. Аж ось зупинили нас на таможні, і там ті машини простояли майже місяць (сміється). Можеш собі уявити, що там було з тими овочами-фруктами… Ну потім я ще попрацював, а потім я сказав брату, що піду, бо буду йому тільки заважати. «Ти вмієш – займайся, це не моє».

Повернувся назад. Керував самодіяльними народними драмтеатрами. То в одному районі посавив виставу, то в другому… Займався з дітьми в центральному палаці культури – вів гурток художнього читання. Готував дітей на конкурси до вступу у мистецькі заклади…

І в один прекрасний день в 2004 році зустріла мене Тетяна Нікітічна Козлова, директор трикотажної фірми «Арніка», яка їхала на нараду директорів до міськвиконкому. І зазвала мене туди, підвела до меценатів, що і до того працювали з нашим театром, і каже: «Треба його повернути в театр». Після наради вони пішли до губернатора, і так меценати повернули мене на роботу в театр. І от з 2004 року я постійно працюю директором театру.

Величезну прідтримку я маю від машинобудівного заводу, від нашої «Трембіти», її генерального директора Стели Омелянівни Станкевич, від «Арніки», від хімзаводу, його директора Василя Георгійовича Візнюка… Це ті люди, які постійно підтримують театр. Вони і як глядачі приходять і з задоволенням дивляться вистави, тобкто вони поцінувачі театру. Вони приходять, викупляють квитки. І крім цього йхня підтримка – у постановочній частині. Наприклад, машинобудівний завод кожних два роки робить нам профілактику механіки сцени. В театрі зараз цей завод проводить ремонтні роботи підйомних механізмів сцени, поворотного кругу, встановлює нові мотор, редуктор, з пультом управління на круг. І все це безкоштовно.

До Стели Омелянівни («Трембіта») звертаємось по пошив костюмів. «Арніка» колись займалась трикотажем, а зараз в основному нижньою білизною, ця фірма є одним із обслуговувачиів нашого пошивочного цеху.

Ну от, з 2004 року ми спершу довершили реставраційні роботи фасаду. А далі пішли дренажні роботи навколо театру, а далі – внутрішня начинка: звукове і світлове обладнання, пульти – звуковий і світовий…

Дев’ять років з того моменту я не виходив на сцену. Ну, звичайно, на новорічні свята постійно був Дідом Морозом, десь ведучим різних заходів, але в спектаклях участі не брав. Після перерви вперше на сцену вийшов у виставі «Земля» у ролі Івоніки.

? – Яке перше відчуття було, коли після стількох років знову вийшли на сцену?

— Ніби повернувся до того смаку, що тобі смакує, повернувся до того, що любиш.

? – Ви і надалі хочете грати?

— Звичайно. У мене зараз в «Юліані Цезаревичі» теж толь є, батька. А що далі буде, не знаю. «Землю» ми випускали в такий період, коли колектив повернувся на роботу, а було підготовлено все. Тобто серпень-вересень не такі насичені, ми починаємо сезон з жовтня, мені було легко ввійти в роботу і забутись. Та й адміністративна група у нас сильна, створювалась на протязі багатьох років…

? – Того року на Коломийському фестивалі усих – і глядачів, і експертну раду вразили діти, що грали у виставі «Енні»…

— Щирі, правда?

? – Так, але не тільки. Діти взагалі природні, але ж там величезні ролі, тобто у виставі не проїдеш просто на природній дитячій щирості, там дитина має грати, знати, що і як робити, інтонації, мізансцени і таке інше… І зберігати при тому щирість. Тобто вона має бути навчана. І було видно, що вони навчені, а не просто використано природнє.

— Дитяча студія при театрі існує в нас вже чотири роки. Керує нею Людмила Скрипка. Сьогодні в нас у студії почались заняття. У кожної групи на тиждень по чотири години занять. Майстерність актора, сценічна мова, спів. Керує цим Людмила Скрипка. У нас є викладацький склад: Олексій Надкерничний, Дмитро Леончик. Наш хормейстер Оксана Первоварушко, вона у нас і композитор, займається з дітьми ансамблевим вокалом. Хореографією, пластикою займається з ними наш балетмейстер Василь Гринюк. Я теж працюю в студії. Цього року ми зробили як у вузі: кожен має свій курс. Я займаюсь зі студійцями майстерністю актора і сценічною мовою, а раніше – з чотирма групами тільки сценічною мовою. Цього року вперше набрав нових дітей і буду вчити їх з самого початку. Людмила Скрипка займається з ними майстерністю актора і готує вистави. Робота в студії і нас дисциплінує, підштовхує працювати над собою. Бо коли ти викладаєш, вимушений себе тримати.  А ще кожен з нас дістає величезний заряд творчої енергії.

Я люблю працювати з дітьми, моя дружина працює з дітьми, у неї хореографічний колектив «Алегро», вже дев’ятнадцять років. З дітьми працювати – величезне задоволення. Там ти не можеш збрехати, бо вони відчувають правду, вони відчувають, чому вони повинні це робити. Видно, хто з них хоче вчитись, хто приходить, щоб не відстати від інших, бути як усі, а є такі, які йдуть, тому що батьки їх привели.

Ми створили студію не для того, щоб безоплатно використовувати дітей-акторів. Театр з батьками заключає відповідні угоди, дітям оплачуються вистави. тим, коли працюють на сцені діти.

Популярицазія нашої студії – це розширена форма роботи реклами театральної справи. І не пряма, не в лоб, а через те, що їхні діти ходять в театральну студію. Є група людей в театрі, які, крім своєї основної роботи, опікуються справами студії. Наталія Петрівна Павлюк, наш головний бухгалтер, Наталя Федорович, наш завліт.

? — Сьогодні держава орієнтує на те, щоб у театрі був директор і художній керівник в одній особі. Як Ви відноситесь до такого сумісництва?

— Таке є в різних театрах. Дуже мені подобалась робота Михайла Якубовича Форгеля. Я теж коли повернувся в театр в 2004 році, чотири роки був директором-художнім керівником. А коли Колісник пішов, ще два роки. Але я розумію, що не можеш ти сидіти на двох кріслах. І добре, коли в театрі директор і художній керівник знаходять порозуміння. Ми з Людмилою Скрипкою – партнери по сцені. З 1988 року, коли я прийшлов в театр, у нас було багато вистав, де ми грали вдвох. Тобто у нас було порозуміння акторське і зараз воно перейшло в порозуміння керівницьке. Людмила як художній керівник багата на творчі ідеї людина. Але вона і чує іншу думку, цікавиться іншим поглядом. Часто підходить: «Прийди на репетицію, подивись: а може, щось підкажеш».

Першою її виставою стала «Солодка Даруся». Коли Людмила підготовила інсценізацю, дала мені почитати, я сказав: «Приступай, але я наказу поки що не дам». Вона тоді ще була акторкою, але я знав, що готується на режисуру. А я, коли в театр прийшов, не тільки актором працював, а й монтувальником, а іноді і костюмером і гримером на виїздах. І це допомогло. Бо саме коли Людм приступила до постановки, у мене завпост театру пішов на пенсію. І новий завпост каже, що без старого, досвідченого, не вправиться. Я заспокоїв його, і мі вдвох оббігали з Васелем всі навколишні села, поскупляли все, що тільки можливо (у нас «Солодка Даруся» – велика, масова вистава), і так воно потихеньку вималювалось. Людмила тоді закінчувала навчання на режисера, і коли відбулась прем’єра, і стало зрозуміло, що Людмила зможе працювати постановником. Потім її обрали художнім керівником, і спектаклі, вона зробила за цей час, підтверджують, що ми з колективом не помилились.

Як ми працюємо? Збираємось втрьох: художній керівник Людмила Скрипка, головний режисер Мирослав Гринишин і я, і обговорюємо всі питання. Тобто це спільна робота. Я сказав Мирославу: «Ти зробив три роботи, потрібні театру (це «Земля», «Юліан Цезаревич» і «Запечатаний двірник»), а тепер бери роботу яку хочеш.

? – Ви диктатор?

— Ні. Я люблю, коли є ціленаправлена робота, і кожен з нас привносить своє, і воно цілком іде на загал нашої роботи в театрі.

? – Ви активно проводите обмінні гастролі…

— Та, на жаль, не так активно, як хотілося б. А вони конче потрібні. Хто б міг подумати, але у ці скрутні часи, коли багато хто рахує кожну копійчину, люди потягнулись до театру. Глядачів побільшало. І треба підтримувати зацікавленість глядача. Припустимо, вийшла прем’єра. Я знаю, що десяток прем’єр в своєму місті можна відіграти, а далі треба буде натягувати… І вистава не так часто буде йти. Я й кажу: випустили нову прем’єру – ви до нас приїхали, ми випустили прем’єру – ми до вас приїхали. От Івано-Франківськ, Львів, Тернопіль, Чернівці – все близько. З першого січня по п’ятнадцяте червня двадцять театрів в мене було, а ми за цей термін були в шести театрах. З «Енні» по були у Хмельницькому, Житомирі, Вінниці, з «Землею» – Тернопіль, Івано-Франківськ, Львів. І усі задоволені: і театри, і глядачі.

? – На Ваш погляд, які риси мають бути в керівникові, щоб для нього театр був метою, а не засобом?

— Все дуже просто: в першу чергу цю справу треба любити. Якщо ти не любиш мистецтво театру, ніякі риси не допоможуть. Для мене важливо те, чого потребує театр, оця сім’я, дім. Я зараз знаю про кожну людину в театрі майже все. Питаю: «Чому ти не зробив те, що я просив? У тебе дома все нормально? – тоді чому не зробив?» Тобто обов’язково ще має бути людяність. Бо якщо її немає, не досягнеш ніякої цілі. Далі теж просто: не будеш ти любити сам себе, значить, ти нікого не любиш. Але сам себе – то не значить лиш себе.

За багато років роботи в театрі я ставився до людей так, щоб виникла команда, щоб люди відчували цей колектив родиною, в якій ти можеш усим поділитись – і успіхом, і невдачею, і роботою, якою всі задоволені, і пожаліти того, хто зробив роботу, а воно не вдалося.

? – На одному зібранні керівників театрів після виступу Марчака я почула репліку одного Вашого колеги: «В усих гроші – проблема, в одного Марчака гроші не проблема».

— (сміється). В кожній родині є проблеми, але нащо виносити їх на люди? Ну якщо я скажу, пожаліюсь, що нема грошей, їх що, більше стане? Більше мені все одно ніхто не дасть.

? – Театр готується до свята — 85-річчя творчого колективу. Що цікавого Ви запланували до цієї дати? І, до речі, чому ювілей не театру, а творчого колективу?

— Театр побудований 1905 році, йому вже сто одиннацять років. У будівлі, де розташований наш колектив, був то австрійський театр, то румунський, була група з Харкова. Різний вік будівлі та театру… при Австрії був театр, при Румунії був театр, і в 1940 році прийшла група з Харкова. Того ж року тут був уже постійно діючий український музично-драматичний театр. До свята ми приготували виставку художників нашого театру в різні роки. Велику: в один зал не вміщається. Багато репродукцій будут з центрального київського музею. Я не пам’ятаю за всі роки моєї роботи в театрі, щоб театр відтворював таку масштабну виставку художників.

Альбом про театр випускаємо – шістдесят чотири сторінки, з фотографіями. Скажу по секрету: хотіли випустити книгу, та не встигли. Тому що я хочу в цій книзі не просто зібрати факти біографії театру, а показати її в широкому контексті культурного життя Чернівців. Ми почали від 1726 року, і на історичних фактах, архівних матеріалах показуємо розвиток театрального мистецтва в нашому місті. Нам хочеться, щоб люди відчули, зрозуміли, що театральна справа – це не тільки приміщення театру і сцена. Щоб вони знали, скільки людей віддали своє життя для того, щоби був цей театр.

Коломия,
5 вересня 2016