З директором Черкаського театру ляльок Любов’ю Григоровною Величко ми познайомились і кілька років зустрічались в гостях: у Миколаївському театрі ляльок на фестивалі «Homo Ludens», у Вінницькому театрі ляльок на фестивалі «Подільська лялька», і ось нарешті я у нех в гостях, на третьому ляльковому фестивалі «Мереживо казкове».

? — Любов Григоровна, на Вашу думку, чи дуже відрізняється традиційна уява про директора театру від реальності?

— Зазвичай директорів сприймають як суто господарників, які мають дбати про те, щоб у театрі все рухалося, їздило, крутилось, а про творчість відповідають режисери, художні керівники. Але директор безпосередньо несе відповідальність за всю роботу в театрі, без виключення, в тому числі і творчу. Щоб зробити ті декорації, костюми, які треба, докладається стільки зусиль…

? — Тим більше, що Каріна Чепурна – художниця з багатющою фантазією…

— Це дуже непросто. От вона нафантазувала костюм, для якого потрібна певна тканина, а її ніде немає. Телефонуємо Каріні в Харків, вона там шукає, пересилає сюди «Новою поштою». І це добре, як тканина знаходиться, а як ні, треба шукати заміну… Але коли і костюми, і декорації готові, то, звичайно, око радується. Ви бачили «Наталку Полтавку», ті костюми. Над ними треба було стільки сидіти… Зараз готуємо концертний номер – два козаки, дві козачки. Костюми не купували готові – все шиється на базі театру. У нас прекрасна майстриня, дуже бистра: як почала шити, в неї за тиждень-два вже все готове, хоча яка там складна робота!.. Чи вистава «Йшла собака через міст»: у ній взагалі дуже багато ручної роботи, особливо в костюмах. Там оті розочки всі – кожна руками зроблена, це неймовірна робота. Але ж яка краса! І це я не тому кажу, що наша художниця, наша вистава, а дійсно казково виглядає.

? — Як у Вас у театрі формується репертуар?

— Недарма кажуть, що відомі казки завжди популярні. Десь шістдесят відсотків – класичний репертуар, те, що на слуху у нашого глядача, а сорок відсотків – Ярослав Грушецький робить щось нове, як «Йшла собака через міст». Про неї ніхто не знав, а зараз усі ходять із задоволенням, хочуть і хочуть подивитись. Значить, ми вже формуємо запит глядача, і люди вже хочуть бачити не тільки відоме, а й нове. Розширюємо кругозір, тому що, звісно, не можна обмежуватись тільки тим, до чого глядач звик.

? — Зараз є така потужна тенденція – збільшувати відсоток дорослих, вечірніх вистав у репертуарі лялькового театру. Як Ви ставитесь до неї?

— Коли я прийшла до цього театру, в ньому не було вистав для дорослих. Коли сюди прийшов Грушецький і ми з ним стали працювати, то подумали, що треба залучати до театру і молодь. Перша вистава у нас була «Обережно! Шапочка червона» на пісні Вертинського. Зараз ми її не граємо, бо з акторів, хто вступив до театрального вишу, хто пішов заміж, коротше, – треба відновлювати. У нас є ще кілька вистав для дорослих, вони ідуть не так, щоб дуже часто, але стабільно: два-три рази на місяць. Ці дорослі вистави популярні, зараз ідуть замовлення, в тому числі колективні. Замовляють журналісти, «Ротарі-клуб». Тобто місцева публіка вже доволі привчена до того, що ляльковий театр – це не суто дитячі вистави. Цей стереотип, я думаю, в Черкасах уже зламаний.

? — У Вас є вистави російською мовою?

— Ні, весь репертуар україномовний. Так було не завжди. Коли я прийшла в театр, були вистави і українською, і російською. Не з якихось політичних міркувань, просто тоді на це не звертали уваги. Але ж Черкащина – традиційно україномовний регіон, і коли виникло мовне питання – це було ще до правління Януковича – дитсадки, школи стали віддавати перевагу україномовним виставам, а російськомовні не брати. І ми поступово зменшували кількість цих вистав у репертуарі. Тепер якщо і беремо п’єси російською, то перекладаємо їх. Цей процес йшов у нашому театрі незалежно від суспільно-політичної ситуації. У нас єдина вистава була російською – «Принцеса Крапочка», яку ставила Дмітрієва Оксана, ще коли вона працювала у Криму, на зорі своєї успішної режисерської кар’єри, то ми зараз текст переклали і граємо українською.

? — Коли до Вас приходить режисер з новим задумом і каже: «Я хочу те, те і те…» Що ви, директор і режисер, обговорюєте?

— З самого початку ми з Ярославом Ігоревичем Грушецьким домовились, що вистави для дорослих – це я довіряю повністю їм, режисеру та художнику: що вони там задумали, які в них плани, — я їх підтримаю. А щодо дітей, то я завжди ставлю перед ними задачу, щоб дитячі вистави були доступні, щоб діти їх розуміли. Нічого не поробиш: крім вистав «для душі», ми граємо ще й для плану. У нас кожного дня на виїздах йде по дві-три вистави. Один вихідний день – понеділок, всі інші працюємо.

Буває так, що читаємо сценарій нової вистави і бачимо перебір по матеріальній частині. Тут теж може бути діалог: думаємо, які матеріали можна взяти трішечки дешевші, ніж заявлені. Ми завжди приходимо до спільної думки і ніколи при цьому не сваримось, вирішуємо спокійно. І це не гра в одні ворота: десь я переконаю режисера, десь він мене. Коли він прийшов до мене з розробкою «Наталки Полтавки», я як побачила цей розмах, у що мені ця «Наталка» виллється, кажу: «Ви хочете театр розорити до кінця!» А він: «Так треба!» Усе це дерево ми купляли в «Епіцентрі», а воно там коштує дуже дорого. І він мене переконав: «Розумієте, ми звертаємось до витоків, це старовина, ми з Каріною міркували: по-іншому не виходить». Я собі і подумала: ну чого я опираюся? Є ж задум двох талановитих людей, я погодилась з тим, що вони запропонували, і не шкодую. Вистава вийшла прекрасна, і люди на неї йдуть, і мені приємно, що я, як керівник, не пішла легкою стежкою, не стали ми ліпити сурогат, аби подешевше…

Ну, от так: з чимось не погоджується директор, з чимось – художній керівник, але коли на перемовинах зустрічаються двоє нормальних людей, зацікавлених у справі, вони завжди дійдуть спільної думки і будуть нормально вирішувати усі питання.

? — Між творчою і господарчою частинами театру, напевно, завжди є конфлікт, не стільки особистісний, скільки фінансовий. Що допомагає директору не заводити його у глухий кут?

— Мені здається, перш за все директор має буди дипломатом. І ще у нашій справі не повинно бути «я», на перший план має виходити робота театру і кінцевий результат: люди або йдуть до нас на виставу, або не йдуть.

? — Коли театр випустив виставу, затратився і творчо, і фінансово, і вийшла цікава вистава, – все чудово. Але ж не буває такого, щоб вдалими були усі вистави. Що Ви відчуваєте, коли робота закінчена, і Ви відчуваєте: не вийшло?

— Дуже боляче. Перед тим, як випускати виставу на глядача, ми, як водиться, переглядаємо її самі. Бачимо: щось не те. Тоді ще робимо пробний безкоштовний перегляд для дітей з дитсадка, бо ми, дорослі, сприймаємо виставу так, а діти – по-іншому. І якщо й вони не сприйняли виставу так, як би нам хотілося, значить, вистава іде на переробку. Щось викидаємо, додаємо, щось допрацьовуємо. Була у нас вистава: зробили бутафори ляльку-бабусю, а вона… ну неприємне враження, і все. То переробляли. А що вдієш? — кошти витрачено великі, і легше доробити, щоб вистава пішла, ніж закинути її зовсім і починати нову з нуля.

З Олексієм Кравчуком на третьому ляльковому фестивалі «Мереживо казкове»

? — Театр часто порівнюють із сім’єю, а ляльковий театр, мені здається, завжди – сім’я. Як її зберегти? Бо в сім’ї багато всього буває…

— … особливо у творчій (сміється). Я скажу прописні істини, але вже як є. Мої двері завжди відкриті. Чи ранок, чи обід, чи я тут чимось займаюсь, я ніколи нікому не сказала «Вийдіть, я зайнята». Кожний працівник завжди може до мене зайти і говорити на будь-яку тему: чи по роботі, чи по своїх особистих справах, чи якусь допомогу потрібно. Я ніколи в житті нікому не відмовила. У нас у колективі немає конфліктів. Коли я сюди прийшла, вони були якісь різношерстні, недружні. Поступово колектив змінився майже на вісімдесят відсотків. Змінилося і ставлення до людей. Я дорожу кожною людиною, і якщо хтось уходить… Приїхали талановиті люди з Луганська, Женя і Таня Мерзлякови, я їх взяла в театр, а перед самим фестивалем вони поставили мене перед фактом: повертаються до Сєвєродонецька. Вірите: я не спала цілу ніч, душа боліла за те, що театр втрачає талановитих людей.

Кожна людина індивідуальна, до кожної є свій підхід. Я вже їх знаю, кому що сказати, щоб і настрій був добрий, щоб людині легко працювалось. Як кажуть, добре слово нікому ще не завадило. Син нашої працівниці поступив у Канівське училище культури, а вона – така мама-квочка. Дивлюсь: стоїть плаче. Питаю: «Що таке?» – «Та син поступив» – «Так це ж добре!» – «Та я не знаю, як воно буде». Ну я стала її заспокоювати, говорила прості слова — що вона повинна пишатись тим, що дитина поступила, що буде вчитись там, де хоче, і її треба підтримати. «А якщо від мене підтримка: якщо тобі треба до нього поїхати, – я завжди піду на зустріч. Заспокойся, все буде добре». Все нормально пройшло, дитина навчається і мама заспокоїлась.

Бувають різні обставини. Коли людина подає заяву на звільнення, я ніколи не поспішаю її підписувати, кажу: «Давайте відкладемо на пару днів. Якщо вирішите, що це Вам дійсно треба, я підпишу. Але все ж таки подумайте, можливо, щось зміниться за ці день-два». Адже ж буває, що людина діє в якомусь запалі, бо хтось там з кимось з’ясовував відносини, може, якесь непорозуміння вийшло чи ще щось. А потім проходило трішки часу, все затихало, і людина забирала заяву.

Чи ось у червні цього року театр їздив з виставою містами й селами Луганської області. Дуже важка була поїздка, і фізично, і психологічно, особливо Маші Ребяковій, єдиній жінці у групі. Під кінець Ярослав Ігоревич дзвонить мені, просить поговорити з Машею, бо дуже їй тяжко. А коли вони повернулись, Маша дякувала, казала, що після нашої розмови у неї друге дихання відкрилося. Мабуть, і добре слово лікує…

Зараз у нас в театрі п’ятдесят дев’ять працівників. І ми дійсно як одна сім’я. Тут, до речі, багато дітей народилось за цей період, поповнення нашої театральної сім’ї. За час мого директорства ми збагатіли, здається, на восьмеро діточок – ціла група у дитячому садочку. Це мене дуже радує. Значить, є позитив, є впевненість в завтрашньому дні. Як би там не було, заробітна плата в нас виплачується стабільно, надаємо підтримку, фінансову допомогу. Я їх всіх люблю, кожному хочеться допомогти, підставити своє плече, і все, що тільки можливо, я для них роблю. Ми дійсно – одна сім’я.

? — Розкажіть, будь ласка, про поїздку театру у Луганську область.

— У керівництві нашої області мене запитали, чи не поїхав би колектив туди з виставою. Ми з Ярославом Ігоревичем вибрали добру виставу, «Пригоди Мишенятка Мицика», там Маша двічі чи тричі  переодягається, і усі костюми такі гарні, і дуже красива декорація, – все працює на позитив. Я зібрала акторів, що грають у виставі, і розповіла їм про цю пропозицію. Сказала, що нікого не можу заставити, справа добровільна. Це небезпечно, ніхто не знає, куди той снаряд полетить і що завтра там може початись. І якщо актори погоджуються, ми їдемо, а ні – то я відмовляюсь. Тому, кажу, подумайте. Приходять вони до мене через півгодини, не більше, и кажуть, що згодні. Так і поїхали на оці двотижневі гастролі у гарячий регіон. Звісно, виставу грали безкоштовно. Проїхали від початку Луганської області і аж до російського кордону. Побували в усіх більш-менш крупних населених пунктах. Був розписаний маршрут, зроблено список людей, хто за що відповідає, – була проведена велика підготовча робота, щоб та поїздка відбулась. Кожного дня я знала по годинах їхній маршрут, розклад, зв’язувалась заздалегідь з людьми, що ними опікувались, відповідали за їхнє пересування, де вони виступають, де будуть жити, харчуватись, щоб все потрібне було їм забезпечене, – усе було постійно на контролі.

Сприймали виставу чудово і потім багато мам говорили: «Сюди присилають психологів. Не треба нам психологів, давайте нам театр ляльок з такими виставами. Психологи тут не потрібні, їхню роботу роблять ляльки». На виставу приходили діти різного віку. В одному місті розіслали помилкову інформацію, і два хлопчики років дванадцяти приїхали з села вже коли вистава закінчилась і актори складали реквізит. Хлопчики стали розпитувати, бо ніколи театр ляльок не бачили. Наші розібрали реквізит, дали їм ляльки, поспілкувались з ними мовою героїв казки. За ті п’ятнадцять-двадцять хвилин спілкування хлоп’ята отримали стільки задоволення, кажуть: «Недарма ми приїхали». Це дорогого вартує. Багато дітей у Луганській області вперше зустрілись із ляльковим театром. Я ніколи не думала, що Луганський театр ляльок далеко від Луганську не виїжджав.

У цій поїздці брали участь актори Маша Ребякова, Олександр Швидкий і Андрій Без’язичний, який сам з Луганщини. Приїздили Без’язичного і родичі, і батьки, привозили їм молока, чим могли, допомагали. Школа прийшла, де він навчався, і перша його вчителька, було дуже зворушливо. Люди прийшли з таким теплом, з такою добротою, що передати не можна. Ярослав Ігоревич їздив з акторами як керівник, взяв на себе усі організаційні проблеми, виступав перед виставою. Здається, у Троїцьку, під самісіньким кордоном (там більш російськомовне місто), він перед виставою почав привітання російською мовою: «Здравствуйте!» Зал мовчить. Він думає, що ж таке? А потім каже: «Доброго дня!» І зал дружно: «Доброго дня!»

Поїздка справила сильне враження. Вражали очі дітей, як вони дивились виставу. А потім підходили до акторів і розказували такі речі, що ми, дорослі, цього не знаємо і не бачили. В них така жага до життя, і доброта, і щирість. Хочуть допомогти, підтримують, вдячні, що театр приїхав.

З учасниками третього лялькового фестивалю «Мереживо казкове»

? — Ви – керівник Ради директорів лялькових театрів України, як це вийшло?

— Без мене мене женили. Це сталося на фестивалі в Запоріжжі, туди з’їхались усі директори, а мене не було. Я тоді була секретарем Ради директорів, а головою був директор Донецького театру ляльок. І він відмовився від посади: втомився та й вік вже… І от телефонують мені, що відбулось голосування, і мене одностайно обрали головою Ради директорів. Ну а куди дінешся? Тепер очолюю Раду, а секретарем Алла Казимирівна Пундик, директор Хмельницького театру. Усі наші театри ляльок – єдина дружна сім’я. Ніякої конкуренції нема, ділимося усім, що знаємо, маємо. Такі відносини і поміж директорами, і поміж колективами театрів. Це дуже видно, мені здається, і по цьому фестивалю.

? — Так, безумовно. Розкажіть, будь ласка, про «Мереживо казкове», як відпрацьовувалась політика фестивалю, його формат.

— Усі питання ми обговорювали і вирішували з Ярославом Ігоревичем Грушецьким, також тандемом, як працюємо і повсякденно.  І я йому дуже вдячна, що коли ми з ним вже розділили, хто чим займається, я не втручаюсь до того, що робить він, а він – до мого. Не намагаємось дублювати один одного, не заважаємо один одному. І я знаю, що там, у нього, буде порядок. Я можу поцікавитись, чи все нормально, чи потрібна якась допомога. Але я знаю, що він буде сидіти ночами, а свою роботу зробить добросовісно і якісно. Він – відповідальна людина. Дай бог, щоб усі худруки працювали в театрах так, як працює Грушецький. Хоча він – відомий режисер, кандидат мистецтвознавства, ніякої пихатості, нічого подібного ні я і ніхто інший від нього не чув. В усіх творчих питаннях, пов’язаних з фестивалем, позиція Ярослава Ігоревича пріорітетна: відбір програми фестивалю, складу журі. Але він не намагається усі рішення приймати одноосібно. Скажімо, принцип формування складу журі з представників театрів, що беруть участь у фестивалі, він обговорював з творчими керівниками інших театрів. Така колегіальність мені дуже імпонує. Вона, до речі, допомагає уникати конфліктів. Подобається мені і політика преміювання, яка склалась на нашому фестивалі. От кажуть: не можна нагороджувати усіх. А чому? Творчих людей треба підтримувати: і досвідчених, і молодь. У роботі кожного колективу треба шукати щось таке, за що його можна відмітити. Щоб кожний театр, який приїжджає на фестиваль, відчував, що він не за бортом.

? — Ближче до кінця інтерв’ю завжди хочеться спитати, про що мріє людина. На святкуванні ювілею театру керівники міста побажали, щоб театр розширився. Мене це відразу насторожило, бо коли кажуть про розширення, завжди виникає побоювання, що старе зламають за принципом «до основанья, а затем». Про яке конкретно розширення мрієте Ви? Бо директор – така конкретна посада.

Сказала я ці слова, але не думала, що Любов Величко настільки конкретно мріє. Те, що сталося потім, було схоже скоріше на ситуацію з анекдота «рояль у кущах», і якби я спостерігала ззовні, подумала б, що директор і журналіст домовились і зіграли на публіку. У відповідь на моє запитання, про яке розширення будівлі театру вона мріє і фрази про конкретність посади директора, Любов Григорівна витягла зі свого столу великий аркуш ватману з малюнком і кресленнями.

— Це креслення зробили мої друзі. Ось той будинок, що ми зараз маємо, а це мріємо добудувати. На цих паперах усі розрахунки. Безумовно, стара будівля має залишитись як є. Цей зал, що ми зараз маємо, на 70-80 діточок (чи на 50 дорослих), після добудови використовувався б для камерних вистав. А в новій будівлі – зал на двісті місць і сцена у два поверхи. Усі креслення вже давно зроблені, усе до дрібнички розписане: які люстри мають бути, який вхід у зал, які вікна, крісла при вході.

? — Та, дивлюсь, Ви вже підготували навіть і які рослини де будуть стояти.

— Я давно мрію розширити театр, питання неодноразово підіймалося. Але я розумію, що зараз, коли іде війна, та ще згорів місцевий драмтеатр, якому треба на відновлення більше вісімдесяти мільйонів, то, можливо, нам ще прийдеться довгенько чекати розширення, поки на нас хто зверне увагу. А якби ж таки добудувати, був би повноцінний гарний театр.

Коли я тільки заступила на посаду, мені пропонували: давайте зверху добудуємо. Я кажу: по-перше, будівля без камінних підмурків, вона стоїть на дереві і не розрахована на таке навантаження, тож вона просто завалиться і все. А крім того будівля має свій колорит, тут люди не дихають камінням, тут дихають дубом, тут цегла з ім’ям того, хто її виготовляв.

Ще приходили: куди б вас переселити з вашим театром? Я завжди їх вислуховую і кажу: «По-перше, немає такого приміщення, куди б ми переїхали. А по-друге, поки я директор, ніхто звідсіля нікуди переїжджати не буде. Це – театр для дітей». Мало того, в сімдесяті роки, пам’ятаєте, були розмови, що приміщення, які належали колись багатим людям, які повиїжджали, повернути їм у власність. І от праправнучка лісника, власника цього будинку, яка живе у Канаді, має свої заправки, тобто не з бідних, приїхала подивитись на цю будівлю. І коли побачила, що будинок належить дітям, сказала, що дуже цим задоволена і ніколи не буде вимагати повернути їй цю власність, – нехай служить дітям. Так що ніхто не має права забрати цю будівлю у дітей. Кращої для дитячого театру у Черкасах нема і не буде.

? — Ви кажете «Якщо мене знімуть». Вас намагалися зняти?

— Ніколи. Я не конфліктна людина. І дома теж. Я можу відстоювати перед владою інтереси театру, своїх підлеглих, захищати їх. А сваритись не люблю і не вмію. У мене не виходить, я себе тоді погано почуваю. Це я не знаю, як треба мене вивести, щоб я щось таке сказала.

? — Які риси Ви найбільше цінуєте і найбільше зневажаєте в людях?

— Зневажаю підлість. Ціную людську порядність. В усьому. Порядна людина не зрадить. І ще дуже важливо, коли людина на своєму місці і робить справу, яку любить.